Фредрик Бакман - Ми проти вас

Ана вже йде через ліс, коли в неї дзвонить мобільний. Це Рамона. Стара жінка жорстка, але ніколи не злиться, вона роками телефонує з подібними розмовами і говорить завжди однаково: зі співчуттям, але без поблажливості. Рамона каже, що Анин тато «допився до вильоту за двері» — це означало, що комусь довелося викинути його з пабу і він не в стані самотужки дістатися додому. «Надворі холоднішає», — попереджає Рамона, бо їй нема потреби соромити Ану, кажучи, що її тато заблював себе і йому потрібен чистий одяг. Вона знає, що дівчинка сама зрозуміє. Рамона вже пів століття спостерігає, як люди напиваються до ручки, і знає, що деяким дітям треба бачити найгірші сторони алкоголізму, щоб самим послати випивку подалі.

Тому вона каже: «Ано, твого старого треба відвести додому», — після чого Ана спиняється посеред лісу, киває і пошепки каже: «Іду». Вона завжди приходить. Вона ніколи його не покине.

Жах. Він володіє нами, не залишаючи слідів.

Ана не телефонує Майї, тому що в тієї — ідеальні батьки. Мама, яка ніколи не покине свою сім’ю, тато, який не заблює себе, напившись. Майя з Аною — ніби сестри, але єдиним, чим вони ніколи не ділилися, був сором. Ана не зможе пережити, якщо Майя побачить її тата в такому стані.

Майя сидить на острові сама, цілу ніч. Дивиться на свій мобільний. Врешті приходить повідомлення, але не від Ани. Якийсь анонімний номер, знову. Майї далі надсилають повідомлення, але вона перестала розповідати про це Ані, не хоче щоразу засмучувати подругу. Тепер це стало Майїною таємницею. «Відсмокчеш за 300??» — написано в смс-ці. Вона навіть не знає, чи розуміють ті, хто їй пише, чому вони досі це роблять. Можливо, це пише хтось із Геда, щоб принизити її, або ж якась дівчина зі школи, яка її ненавидить, або якась групка малих, які побилися об заклад про те, хто наважиться нарватися до «тієї, яку зґвалтував Кевін Ердаль». Вони тільки так будуть її сприймати. Як жертву, курву, брехуху, принцесу.

Влітку Ана закопала тут пляшку дорогого вина, яку отримав її тато від одного старшого сусіда з Височини за те, що приносив йому дичину після полювання. Ані стискалося серце при думці, що пляшку треба викинути, але так само вона не наважилася залишити її вдома, на кухні, засипаній уламками татового серця. Тому вона заховала пляшку на острові. Тепер Майя викопала пляшку і випиває її до дна, сама. Їй плювати, якщо це егоїстично з її боку — сп’яніння не приносить відчуття примирення чи спокою, лише гіркоту. «Я завжди вірю, що ти прийдеш, — думає Майя про свою найкращу подругу. — Я вірила в це й тоді, коли Кевін притиснув мене до ліжка, — бо моя найкраща подруга прийде, думала я собі, моя найкраща подруга ніколи мене не покине!» Майя жбурляє порожню пляшку в дерево, пляшка розбивається, аж один осколок відлітає назад, залишаючи поріз на руці. Тече кров. Майя цього не відчуває.

Останнім часом Ані щоночі снилося, що вона задихається в труні, зверху на кришці хтось сидить, тому вона не може її підняти, і скільки б не грюкала, ніхто її не чує. Ана не розповідала про це своїй найкращій подрузі, тому що Майя останнім часом начебто почувалася краще, і Ана не хотіла її засмучувати. Про смс-ки вона теж не розповідає, бо, здається, Майя вже перестала їх отримувати, і тому Ана не хоче нагадувати їй, яких страждань завдає оте «пік-пік». Знімки хлопчачих пенісів. Часом навіть гірші речі. Ана не розуміє, яке хворе задоволення можна від цього отримувати і чи в їхніх очах вона взагалі є людиною. Може, просто твариною. Чимось, що можна використати.

Ана не так уявляла час свого дорослішання. Усі дорослі кажуть, що треба насолоджуватися, поки тобі шістнадцять, що це найкращий час твого життя. Але не для Ани. Вона любила своє дитинство, коли її найкраща подруга була щасливою, а тато — невразливим героєм, якого вона могла боготворити, не думаючи про темні плями. Коли Ані було чотири чи, може, п’ять, у сніговій заметілі трохи північніше від міста зникло двоє хлопців на скутерах. Рятувальники зателефонували найкращим тутешнім мисливцям, які зналися на місцевості, і Анин тато зібрав свої речі й вирушив у ніч. Ана стояла у дверях і просила його залишитися. Вона чула про заметіль по радіо і була достатньо великою, щоб знати: чиїсь батьки після такого не повертаються додому. Але тато присів навпочіпки, обхопив Анину голову руками й прошепотів:

— Ми не з тих, хто залишає інших у біді.

Один із тих хлопців на скутерах замерз на смерть, а другий вижив. Його знайшов Анин тато. Через пару зим, коли Ані щойно виповнилося шість, вона бавилася біля озера, вже коли стемніло, і почула крик. Якась дівчинка її віку провалилася у воду, вона вже замерзала. Усі діти у Бйорнстаді знають, як рухатися по кризі, щоб допомогти тому, хто провалився у воду, але ж не всі вони наважаться на це, самі й серед темряви. Ана не вагалася жодної миті.