Фредрик Бакман - Ми проти вас

Петер розуміє, що вони втратили свого хлопчика. Тому що він боїться взяти до рук молоко, а Лео не боїться нічого.

Беньї саме виходить винести сміття з чорного входу «Хутра» — це його рука підхоплює Ану Коли він підтримує їх обох із татом, Ана не може стримати сліз. Її миттєво розриває на шматочки. Беньї обіймає її, Ана заривається обличчям у його груди, і він гладить її волосся.

Ана нічого не каже про те, що звикла тягнути на собі тата. Беньї нічого не каже про те, що в нього ніколи не було нагоди тягнути на собі свого.

— Чому люди стільки п’ють? — схлипує Ана.

— Щоб стало тихо, — чесно відповідає Беньї.

— Тихо від чого?

— Від усього паскудства, про яке ніяк не перестанеш думати.

Ана помалу відпускає Беньї, торкається татового волосся, його голова смикається від похропування. Наступні слова Ана каже так тихо, що здається, ніби вона співає:

— Це, мабуть, справжнє жахіття: могти відчувати тільки тоді, коли нап’єшся.

Беньї піднімає велетенського мисливця, одну його руку закидає собі за шию.

— Думаю, це краще, ніж узагалі ніяк…

І тоді Беньї наполовину несе, наполовину волочить Аниного тата додому, а вона йде поруч і врешті набирається відваги запитати:

— Ти ненавидиш Майю?

— Ні, — відповідає Беньї.

Він не вдає з себе дурника, бо розуміє запитання, тому Ана й закохується в нього. Вона пояснює запитання:

— Я маю на увазі, ненавидиш не за те, що її зґвалтували. Тобто… ти ненавидиш її за те, що вона існує? Якби вона не була там того вечора… усе так би й залишилося — твій найкращий друг, і твоя команда, і… у тебе було б ідеальне життя. Ти ж мав усе. А тепер…

У голосі Беньї нема лестощів, але й ворожості теж не чути.

— Якщо мені треба когось ненавидіти, то це Кевіна.

— А ти ненавидиш його?

— Ні.

— Тоді кого ти ненавидиш? — запитує Ана, але сама знає відповідь.

Беньї ненавидить своє відображення у дзеркалі. Так само, як і Ана. Тому що вони мали там бути. Зупинити. Провалитися в пекло мали не їхні друзі, а Ана і Беньї. Бо вони не з тих, хто матиме щасливий кінець.

Саме тому важко дорікнути Ані. У всіх бувають хвилини, коли туга за відчуттям чиїхось рук на своїй шкірі стає непереборною.

Вони приходять додому, Беньї затягує Аниного тата на ліжко і допомагає їй прибрати кухню від пляшок. У такій ситуації не можна сердитися на шістнадцятирічну дівчину, бо в ній уміщається стільки почуттів, що мозок не встигає їх опрацювати.

Беньї ледь торкається Аниного плеча і майже нечутно каже:

— Ми не мусимо бути такими, як наші старі.

Він іде до дверей, але Ана біжить за ним, хапає Беньї за руку і пригортається до нього всім тілом. Торкається язиком його губ, заводить його руку собі під сорочку. Ана сама не знає, за що потім зненавидить його — за те, що він не захотів її, чи за те, що так м’яко дав їй про це знати.

Беньї не відштовхує її — він міг би жбурнути дорослого чоловіка, щоб той пролетів через усю кухню, але зараз ледь торкається Ани, відсторонюючись від неї. У його погляді нема злості, а лише розуміння, й одному Богу відомо, як вона зневажатиме його за це. За те, що він навіть не дозволив їй відчути, що її відшили, а лише дав зрозуміти, що йому її шкода.

— Пробач. Але ти не хочеш… Ано, ти цього не хочеш… — пошепки каже Беньї.

Він виходить, нечутно зачинивши за собою двері. Ана сидить на підлозі, її аж трясе від ридань. Вона набирає Майю, але подруга відповідає лише після десятого гудка:

— А-а-а-а-наЯкого ми-ми-биилого? Ну й вали до біса, твого довбаного вина вже нема, отак! Ти НЕ ПРИЙШЛА! Ти казала, що прийдеш на острів, але НЕ ПРИЙШЛА!

І тоді, почувши, що Майя п’яна, Ана вже не має що втрачати. Вона кладе слухавку і прожогом вибігає за двері.

Звинуватити її в тому, що зовсім скоро станеться, надзвичайно важко. Але водночас дуже і дуже легко.

Політику зрозуміти складно. Напевно, ніхто не розуміє її до кінця. Ми дуже рідко знаємо, чому бюрократична система працює саме таким чином, адже корупцію неможливо довести, якщо все пояснювати банальною некомпетентністю. У поліцейському відділку відбулася телефонна розмова, в одну з кімнат заходять поліцейський і жінка з міської адміністрації. Міра розлючена і прагне бою, але поліцейський, повернувшись, повідомляє їй, що Лео відпускають, він може їхати додому. «Зважаючи на те, що хлопець іще зовсім малий». Міра кричить, що саме це вона й доводить уже понад годину, але їй зрозуміло, що цього поліцейським і треба. Вони вдаватимуть, ніби вона, адвокатка, зуміла їх переконати. Проте Міра знає, що це неправда. Поліцейським хтось зателефонував.