Фредрик Бакман - Ми проти вас

Рамона тихо курить.

— Якщо ми обоє будемо боротися за те, у що віримо, хтось із нас врешті залишиться без роботи.

Петер киває.

— Але якщо ми обоє будемо боротися задля блага клубу, тоді клуб від цього виграє.

Рамона тісніше підв’язує свій халат. Довгий час щось обдумує. А тоді наморщує чоло.

— Будеш снідати?

— Яким сортом? — цікавиться Петер.

Рамона бурчить.

— У мене точно десь є кава. Чи що ви тепер п’єте, непитущі.

І Рамона нарешті отримує місце у правлінні клубу «Бйорнстад-Хокей», але вони навіть не встигають це обговорити — їх переривають. Спершу дзвонить мобільний у Петера, це телефонує Фрак. У нього одне запитання: «Ти вже чув про Беньяміна?». Так Рамона й дізнається про все. Їй до кінця життя буде соромно за свою реакцію, Петеру також, тому що найперша їхня думка: «Ні, тільки не це!».

Наші спонтанні реакції найчастіше бувають найдурнішими.

Правда про людей — це вогонь, руйнівний і нещадний. Правда про Беньї палахкотить по Бйорнстаду і Геду, а всім, хто мав найменшу причину заздрити Беньї чи погано про нього думати, тепер видно тріщину в його броні. І вони встромлюють туди ножі, щосили, кожен із них.

Небагатьом стало б духу сказати Беньї щось в очі, тому всі поводяться так, як звикли: говорять про нього, а не з ним. Треба дегуманізувати Беньї, перетворити його на об’єкт. Існує тисяча способів, як це зробити, але нема нічого простішого за той, який ми практично завжди використовуємо: треба забрати від нього ім’я.

Тому, коли поширюють «правду», ніхто не пише в телефоні чи на комп’ютері «Беньямін» або «Беньї». Усі пишуть «хокеїст». Або «учень». Або «цей молодий хлопець». Або «гомік».

Опісля частина з них скажуть, що вони не мають ненависті до гомосексуалів, що ненавидять лише Беньї. Багато стверджуватимуть, що «ми просто здивувалися, що саме… він». Ще інші докинуть, що «якби ж ми бачили хоча б якийсь… знак… може, тоді нам було б легше це сприйняти».

Будуть і такі, хто запропонує глибокий культурологічний аналіз, запевняючи, що символом світу спорту, а можливо, і світу хокею зокрема, є глибоко маскулінний ідеал, чим лише поглиблять загальний шок. Інші стануть стверджувати, що реакція на новину насправді не була аж такою різкою, якою її прагнули зобразити в медіа. Що все «перебільшено».

Чийсь голос, можливо, скаже, що «ми ж не виступаємо проти них», інший докине, що «ми просто не хочемо, щоб усе місто стало… таким, як вони». Хтось пробурмоче: «Може, краще йому таки переїхати, заради себе, ну бо що йому тут робити? Краще нехай їде собі до великого міста. Ну, це ж заради нього. Це не тому, що я проти таких, як він. Аж ніяк. Але… ну, ви самі розумієте».

Деякі жарти в інтернеті є просто жартами — так вони будуть виправдовуватися. «Я завжди це знав, моя мама, ще в початковій школі, приготувала на мій день народження десерт із морозивом та фруктами, а Беньї їв тільки банани!» Інші просто випитують: «Цікаво, чим вони з Кевіном займалися в роздягальні, коли інші розходилися додому?!».

Від таких коментарів хвиля тільки наростає. Смс-ки з кнопкових телефонів і анонімні коментарі в інтернеті. «Педик». «Підар». «Гомо». «Гомотня». «Паскудство!!!» «Це ж неприродно, ти, бляха, хворий!» «Ми завжди знали!» «Геть педиків із Бйорнстада!!» «Ми доберемося до тебе і виріжемо твоє тату! Ведмідь не для гоміків!» «Ґвалтівники і підари, валіть із Бйорнстада!» «Ти такий самий хворий, як Кевін!!» «Ти, напевно, ще й педофіл! Та щоб у тебе був СПІД!» «Помри!» «Вали звідси, якщо хочеш жити!!!» «Наступного разу ніж всадять не у двері, а в тебе!»

Майя сидить удома перед комп’ютером. Читає те, що вся ця свинота пише про Беньї, і пригадує все, що вони писали про неї. Нічого не змінюється, усе просто починається знову. Майїн тато часто слухав одну давню платівку: якийсь старий співав, що у всьому є тріщини, і так усередину нас потрапляє світло. Майя знову і знову переглядає знімки Беньї і вчителя, але дивиться вона не на Беньї і вчителя. Улітку, коли вони з Аною були на острові, на мобільному Ани грала Майїна музика, якась пісня з гітарами й сумними голосами, і Ана закричала: «На моєму острові не буде наркомузики!» — а Майя, хіхікаючи, тримала телефон так, щоб Ана не могла дістати, і теж кричала: «Не буде бум-бум-музики в лісі, вона шкодить довкіллю!». Тоді Ана спробувала дорватися до мобільного, Майя відскочила, але спіткнулася — і телефон випав із її руки на камінь. У лінзі камери тріснуло скло, не дуже помітно, але достатньо, щоб відтоді на всіх Аниних знімках у верхньому куті було видно невеличку лінію.