Фредрик Бакман - Ми проти вас

Беньї прокидається від цього звуку.

БАХ! Усього один раз, але так сильно, що затряслися стіни кемпінгового будиночка. Потім — тиша. Учитель сонно перевертається в ліжку, але Беньї вже, пригнувшись, вибігає зі спальні, прямуючи до дверей. Він не знає чому, але потім буде згадувати, що ним уже тоді заволоділа паніка. Коли Беньї прийшов сюди, коли вони поцілувалися на сходах — він іще тоді розумів, як це було по-дурному.

Одного дня він усвідомить, що так сталося, бо він був закоханий. І тому не зміг бути обережнішим. Беньї відчиняє вхідні двері, визирає назовні, але навіть якщо хтось зачаївся серед темряви, він не виказує своєї присутності. Беньї вже повертається, щоб зайти всередину, аж раптом розуміє, що то був за звук.

Бах.

Звук, із яким шайба влітає у стіну, або звук ударів серця в грудній клітці, або звук, коли встромляють ніж у дерев’яні двері будиночка в кемпінгу. На звичайному папірці хтось написав кілька простих літер, серед яких кільце букви «О» накреслене як оптичний приціл. Туди й був увігнаний ніж, просто по центру.

«ГОМІК»

Ана блукає лісом, ніби в лихоманці. Швидко падає сніг, цього року він ранній і густий, навіть для цієї частини країни; наближається осіння заметіль. Як легко недооцінити силу холоднечі — вона так швидко може забрати твоє життя, ця вбивця з ніжним голосом, що нашіптує тобі: можеш сісти й відпочити хвилинку, якщо здолала втома. Обманює, що тебе заливає піт, вмовляє зняти одяг. Сніг і мінусова температура можуть викликати такі самі галюцинації, як і палюче сонце в пустелі.

Ана знає про це, бо завжди почувалася комфортніше в лісі, а не в місті. «Ти не людина, а білка», — так часто дражнила її Майя. Коли Ана опинялася серед дерев, вона існувала поза реальністю, зупинявся час, і те, що відбувалося в лісі, ніколи не впливало на світ поміж будинків. Так це уявляла собі Ана, і тому жахливий тягар від усвідомлення того, яке паскудство вона накоїла, звалюється на неї щойно тоді, коли вона повертається додому Тільки перед дверима татового будинку її охоплює паніка — абсолютна й невблаганна, а в грудях так сильно болить, що Ана не може дихати. Так просто вважати, що викласти щось в інтернет — це те саме, що підвищити голос у вітальні, тоді як насправді це наче прокричати з даху будинку. Події в наших вигаданих світах завжди мають наслідки для реальності інших людей.

Ана хапає свій телефон, видаляє знімки Беньї і вчителя, але надто пізно. Вона вже розвіяла їхню таємницю, ніби попіл над морем, який ніколи не вдасться зібрати.

Наші спонтанні реакції рідко бувають найкращим приводом для гордості. Кажуть, перша думка буває найчеснішою, але часто це неправда. Зазвичай вона банально найдурніша. Якщо це було б не так, то для чого нам роздуми?

З самого ранку Петер гримає у двері «Хутра». Рамона відчиняє вікно на верхньому поверсі, одягнена в халат і в гнів.

— Хлопче, тобі ж на користь, якщо виявиться, що в мене бар загорівся! Хто таке бачив, щоб о восьмій будити чесних людей!

Але Рамона лагіднішає, бо колись Петер теж був її хлопчиком. Вона багато разів телефонувала йому, щоб він дотягнув додому свого п’яного старого, а сам Петер із того часу майже не торкався до спиртного. Його життя формувалось під впливом прагнення усе виправити. Зробити так, щоб усі були задоволені. Приховати чужі помилки. Взяти на себе відповідальність. І зараз Петер зізнається:

— Рамоно, скоро буде пресконференція. У фабрики будуть нові власники, іноземці, вони і є тим «загадковим спонсором» для «Бйорнстад-Хокею», про якого всі говорять. Я повинен виступити перед журналістами і дати обіцянку, що знесу трибуну зі стоячими місцями і… позбудуся бандитів.

Можливо, Рамону це шокує, але якщо й так, вона не показує навіть тіні здивування, лише припалює сигарету.

— І як це мене стосується?

Петер прокашлюється.

— Мені дозволять висунути свою кандидатуру до правління клубу. Кандидатуру того, кого захочу.

— Гадаю, Фрак підійде найліпше, — фиркає Рамона.

— Фрак хоче, щоб це була ти. Я теж, — відповідає Петер.

З Рамониної ніздрі виходить тоненька хмарка диму — єдиний знак її здивування.

— Хлопче, ти головою вдарився? Ти сам знаєш, що я… після того, що ти хочеш зробити Теему і хлопцям? Вони МОЇ хлопчики! Трибуна зі стоячими місцями — це… це ж, дідько би взяв, це також їхній клуб!

Петер тримає спину прямо, але його голос обривається.

— Заради клубу я роблю все, на що здатний. Але мені стало відомо, що комусь «не хочеться добровільно віддавати владу». Для того, щоб я справді міг знати, що борюся за клуб не з власної корисливості, мені треба мати у правлінні когось, хто буде зі мною сперечатися. Хто наважиться мені протистояти.