Фредрик Бакман - Ми проти вас

Один тато, якого називають Кабан, далі ремонтуватиме автомобілі у своїй майстерні й далі боротиметься за своїх дітей, день-у-день. Щоранку всі вони будуть приходити на могилу Анн-Катрін. Його старший син Бубу, який може витягнути сокиру з капота машини, але ніяк не навчиться їздити на ковзанах, за якийсь час стане добрим другом для хокейної тренерки, яка не дуже знається на почуттях. Цаккель призначить його своїм асистентом. І з нього вийде збіса добрий помічник.

Рамона відбудує свій паб. Коли він знову відкриється, кожна людина з Бйорнстада й чимало паскудників із Геда годинами чекатимуть, щоб зайти, замовити пиво, а решту покласти у конверт із написом «Фонд». Тренерка «Бйорнстада» весь наступний рік буде щодня безплатно отримувати тарілку картоплі. Але за пиво муситиме платити сама, бо це паб, а не якась довбана благодійна спілка.

У кутку сидітимуть п’ятеро тіток. За барною стійкою — четверо дядьків. Часом їм буде геть непросто. Але якщо заговорите з ними, вони скажуть: «Ніхто не обіцяв, що буде легко».

Алісії, якій зараз чотири з половиною, виповниться п’ять. Вона й далі щодня буватиме на льодовій арені, а час від часу приходитиме в сад до старого чоловіка, щоб оббивати шайбами стіну його будинку з боку веранди, і одного дня вона стане найкращою.

Коли настане весна, одного недільного пообіддя троє дорослих чоловіків зустрінуться на стоянці перед продуктовою крамницею. Петер, Фрак і Кабан. Двадцять років тому, коли ці друзі востаннє грали разом, у них було густіше волосся і менші животи, але зараз вони принесли хокейні ключки і тенісний м’ячик. Їхні дружини й діти стануть на одні ворота, будуть сміятися й вигукувати щось задерикувате до татів, які займуть інші ворота. А тоді ці сім’ї будуть грати — так, ніби на світі лише це має значення.

Тому що хокей — проста гра, якщо забрати всі нагромаджені на нього дурниці й залишити тільки те, через що ми колись почали його обожнювати.

У кожного своя ключка. Двоє воріт. Дві команди.

Ми проти вас.

Насамперед — моїй дружині та дітям, які терплять чоловіка і тата з найнижчою у світі стресостійкістю і з головою, повною вигаданих світів. Ви — моя найбільша пригода. Моїм батькам і тестеві, які завжди готові допомогти. Моїм найкращим друзям, які не заважають більше, ніж однією телефонною розмовою і одним запрошенням випити пива.

Звичайно, я також висловлюю глибоку вдячність багатьом іншим людям, які допомогли мені розповісти цю історію. Перш за все хочу подякувати всім, хто з різних причин просив не згадувати тут своїх імен, але хто щедро ділився зі мною своїм часом і життєвим досвідом у багатьох розмовах про насильство, особистість, сексуальність та… саме життя. Дякую, що пустили мене у свої світи.

Як і під час написання «Ведмежого міста», я хотів би передати низький уклін усім хокеїстам, керівникам, арбітрам і батькам, які витримували мої дивні запитання. Такий же уклін — юристам, спортивним директорам, журналістам і політикам за їхнє безмежне терпіння, виявлене в електронних листах і телефонних розмовах.

Крім того, я хотів би висловити особливо палку вдячність ось цим людям: моєму колезі по офісу Нікласу Натт-о-Даґу, моєму агенту Туру Юнассону, редакторові видавництва Йону Геґґблуму, редакторові Ваньї Вінтеру і моїй «боксерській груші» Маркусові Лейфбю, які читали, й оцінювали, і думали, і переймалися, і виправляли, і сперечалися зі мною аж до останнього. Без вас не було б цієї книжки.

Також дякую: всім із «Salomonsson Agency», а особливо — Марі Юлленгаммар, яка допомагала мені під час цього незвичайного, хаотичного року втримувати вкупі моє життя, реальність і все інше. Усім з «Atria Books/Simon & Schuster» у США й Канаді, хто так сильно вірив у мої історії, особливо Пітеру Борланду, Джудіт Керр і Аріель Стюарт. (Аріель, переклади це в ґуґл-транслейті, я на тебе не працюю!) Усім з «Fisher» у Німеччині, особливо Сюзанн Гальбляйб. Усім із видавництва «Bokforlaget Forum», особливо Сарі Ліндеґрен та Адамові Даліну, які різними маневрами зуміли завершити видання цієї книжки, попри всі найгірші риси мого характеру. Усім із видавництва «Piratforlaget», яке видало «Ведмеже місто», особливо Софії Браттселіус Тунфорс і Шері Фюссер — без вашої підтримки від початку ця конструкція ніколи б не трималася купи. Тобіасу Старку, історику й досліднику, який був фантастичним співрозмовником. Набілі Абдул Фаттах — божевільно-геніальній, яка весь час навчає мене чогось нового про інші світи. Аттілі Тереку — за унікальні вміння у сфері… заспокійливого дихання і… вигорання. Югану Форсберґу, який мислить, відчуває і грає всім серцем, завжди. Крістофферу Карлссону та Іді Андерссон Нільссон, які допомагали мені писати про Відара. Андерсу Даленіусу, з яким ми їли біфштекси і який розповідав про полювання і любов. Ісабель Больтенстерн і Юнатану Ліндквісту — за справді безцінну підтримку, коли я брався за цей проект, я ніколи цього не забуду. Нільсу Ульссону, який вкладає стільки любові в обкладинки моїх книжок. Еріку Тунфорсу, який створив лоґо «Бйорнстад-Хокею». Єнсу Руннберґу, який присвятив свій час, щоб відповісти на всі мої безладні запитання про спорт, ЗМІ та політику. Ісобель Гадлі-Кампц, чиєю книжкою «Про спорт і насильство» я по-справжньому насолоджувався. Софії Б Карлссон — за те, що ти збіса розумна і ніколи не відступаєш у суперечці. Петтеру Карнбру, завдяки якому я почав розуміти про хокей такі речі, про які навіть не здогадувався, що хочу їх знати. Маркусу Удену і всім хлопцям із «Весбю-Хокею», які разом із Емелі Келльнберґер і бібліотекою в Уппландс-Весбю запросили мене на зустріч книжкового клубу, присвячену «Ведмежому місту», — тоді це мало для мене величезне значення. Еріці Гольст, Юну Лінду, Андреасу Гаага, Ульфу Енґману та Фредріку Ґладеру, які говорили зі мною про хокей у такий спосіб, що ці розмови стали неймовірно великою частиною цих книжок, навіть там, де це, можливо, взагалі не помітно. Роберту Петтерссону, чиї погляди й аналіз я дуже цінував, особливо коли ми не погоджувалися один з одним. Пелле Сільвебю, Бенґту Карлссону та Крістіні Тулін, які ведуть усю роботу з документами. Ісаку і Расмусу з «Monkeysports», які дали мені багато знань про хокейне спорядження. Ліні «Рисі» Еклунд і «Pancrase Gym», які навчили мене розуміти любов до единоборств. Югану Сіллену — а ти, виявляється, не такий уже й дурнуватий.