Фредрик Бакман - Ми проти вас

Звісно, настане день, коли люди в цьому місті зрозуміють, що нові власники ніколи не мали наміру зберігати фабрику в Бйорнстаді. Щойно випаде нагода, вони перенесуть її деінде — туди, де дешевша земля, а зарплати можуть бути ще нижчі. Але для Річарда Тео це вже не матиме значення. Перед наступними виборами місцева газета натрапить на документ, який засвідчить, що головні політики роками здійснювали махінації з грішми платників податків, що приховані дотації і позики опинялися в кишенях «важливих персон із правління» хокейних клубів і що здійснювалися «незаконні інвестиції» для будівництва конференц-готелю після заявки комуни на проведення чемпіонату світу з лижних видів спорту. Почнеться скандал, тому що «тих, хто ухвалюють рішення» підкупили «багаті підприємці».

Неважливо, що політикиня, яка тепер очолює найбільшу партію, ніколи не була залучена до махінацій. Вона однаково буде змушена цілу виборчу кампанію відповідати на запитання про корупцію. Виявиться, що її чоловік і брат працюють на одному з підприємств, які опинилися в корупційному скандалі. Потім з’ясують, що вони не винні, але це вже буде несуттєво, оскільки слово «корупція» і прізвище політикині будуть згадуватися в газетних заголовках досить часто, щоби більшість мешканців почали думати одне: «Та, звісно, вона теж корумпована. Вона така сама, як усі».

На противагу їй виступить Річард Тео, і тоді йому вже не доведеться бути бездоганним — достатньо буде просто показати, що він не такий, як вона. Тож на наступних виборах він переможе, тому що такі чоловіки, як він, перемагають. Проте щоразу вигравати йому не вдасться, тому що такі чоловіки, як він, перемагають не завжди.

Сьогодні Річард Тео виходить із будівлі міської адміністрації трохи раніше, ніж зазвичай. У нього попереду далека дорога — аж у столицю, до свого брата. Племіннику Річарда Тео завтра виповниться шість років. З часу народження цього хлопчика Річард щовечора телефонує йому і читає казки на ніч. Майже всі історії — про тварин, тому що і Річард, і хлопчик їх обожнюють.

Завтра, в день народження малого, вони підуть у зоопарк. Подивитися на ведмедів і биків. А може, навіть на лелек і мух.

Міра Андерссон з колегою саме працюють у новому офісі. Там зовсім мало місця, усе заставлено коробками, обидві жінки знервовані й виснажені. Їм вдалося перетягнути до себе кількох великих клієнтів, але значно важчим виявилося найняти кваліфікованих співробітників. Не кожен наважиться піти на роботу в щойно створену агенцію, тим паче в цьому регіоні.

Тому коли стукають у двері, Мірина колега сподівається, що це хтось із юристів, які були в них на співбесіді, прийшов повідомити, що передумав. Вона радісно відчиняє двері. Але на порозі стоїть Мірин чоловік.

— Петере? Що ти тут робиш? — вигукує Міра з глибини кімнати.

Петер сковтує слину і витирає спітнілі долоні об джинси. Сьогодні він одягнув білу сорочку і краватку.

— Я… ви, напевно, подумаєте, що це якісь дурниці, але я прочитав в інтернеті… ну… у багатьох фірмах зараз є «HR-відділ». Або «human resources» [9] «Людські ресурси» (англ.). — здається, так це називають. Там… набирають працівників, займаються їхнім професійним розвитком, умовами роботи. Я…

У Петера язик прилипає до піднебіння. Мірина колега ледве стримується, щоб не розсміятися, їй не дуже добре вдається, і вона приносить Петерові склянку води. Міра не рухається з місця й шепоче:

— Любий, про що ти?

Петер намагається себе опанувати.

— Мені здається, я зможу працювати з отим «human resources». Це ж те саме, що створювати команду. Збирати клуб. Я знаю, що в мене нема саме такого досвіду, який потрібен для роботи у вашій агенції, але я маю… інший досвід.

Колега чухає голову.

— Вибач, Петере, але я не розумію. Що ти ТУТ робиш? Хіба «Бйорнстад» не грає зараз МАТЧ?

Петер знову витирає долоні об джинси. Дивиться Мірі в очі.

— Я звільнився з «Бйорнстад-Хокею». І приїхав сюди, бо мені потрібна робота.

Міра не зводить з нього погляду. Часто-часто кліпає очима. Обвиває себе руками, тоді акуратно витирає очі.

— Чому ти хочеш працювати саме тут? — пошепки запитує вона.

Петер випростує спину.

— Тому що я хочу, щоб ми стали чимось більшим, ніж просто подружжя. Я хочу, щоб разом ми ставали кращими.

Того вечора, коли дві команди, червона і зелена, нарешті виходять на лід, щоб зустрітися в матчі, на арені й трибунах бракує кількох людей, присутність яких завжди сприймали як належне. Усі інші вже зібралися — люди з двох міст, з тисячею різних історій. Проте на льодовій арені Бйорнстада панує тиша. Сидячі трибуни вщерть заповнені вболівальниками, але ніхто не розмовляє, не плескає, не вигукує слова підтримки. На одній стоячій трибуні видно людей у зеленому, серед них стоїть безмовна група чоловіків у чорних куртках. Вони нічого не кричать. Начебто хочуть, але не мають сили, їхні легені спорожніли, а голоси затихли. І раптом до стелі піднімається пісня — їхня пісня.