Фредрик Бакман - Ми проти вас

Життя — достобіса дивна річ. Ми стільки часу витрачаємо на те, щоб контролювати його, але все-таки найбільший вплив на нас мають речі, над якими ми абсолютно не владні. Ми ніколи не забудемо той рік, з усім найкращим і найгіршим, що сталося. Він матиме вплив на нас до кінця життя.

Хтось переїде звідси, але більшість залишиться тут. У цих краях жити непросто, але, подорослішавши, ми розуміємо, що ніде не буває просто. Нехай боги собі знають, що у Бйорнстада і Геда було чимало помилок і недоліків, але ці міста належать нам. Це наш куток із цілого світу.

Ана і Майя тренуються в комірчині при собачому притулку. Година за годиною. Ні, вони не в порядку і жодна ніколи не буде по-справжньому почуватися в порядку, але обидві знайдуть те, заради чого щоранку будуть вставати з ліжка. Коли Ана не витримує, коли вона починає кричати і плакати, Майя міцно обіймає свою найкращу подругу і шепоче їй на вухо: «Ано, ми виживемо. Ми виживемо. Ми — ті, хто вижили».

Одного ранку, щойно сонце ледве викочується на обрій, хтось стукає у двері автомайстерні. Це такий час, коли настає середина зими і завершення дитинства; Бубу відчиняє і бачить перед собою Беньї, Амата й Захаріаса. Вони спускаються до озера, прихопивши шайбу з ключками, і востаннє грають разом. Так, ніби це просто гра і, крім неї, нічого не має значення.

Через десять років Амат стане професіоналом і буде грати на величезних аренах. Захаріас стане професіоналом за комп’ютером. Бубу стане батьком.

Коли хлопці закінчують грати на озері, знову вже майже темно. Беньї махає іншим, гукає прощаючись. Так, наче завтра вони знову побачаться.

«Гед-Хокей» і «Бйорнстад-Хокей» удруге за сезон зустрічаються в матчі, який означає все і водночас абсолютно нічого.

На кухні однієї вілли на Височині стоїть Маґґан Лют, готує салат із пасти й картопляний салат. Розкладає їх у великі миски, акуратно затягує плівкою. Вона не знає, наскільки вона добра чи погана людина, але їй відомо, що більшість людей вважають себе добрими, сприймаючи це як щось саме собою зрозуміле. Маґґан це не властиво. Вона вважає себе насамперед тією, яка бореться. Заради своєї сім'ї, заради своїх дітей і свого міста. Навіть коли місто відвертається від неї. Іноді добрі люди роблять погані вчинки з добрими намірами, а часом буває і навпаки.

Маґґан спаковує свої салати і їде через усе місто, минає льодову арену, рухаючись далі. Вона зупиняється перед будинком сім'ї Рінніусів і стукає в їхні двері.

Можете говорити про Маґґан Лют що завгодно. Але вона також мама.

У льодовій арені наближається початок матчу, всі гравці вже мають бути у своїх роздягальнях, але Вільям Лют чомусь іде в протилежний бік коридору. Він зупиняється у дверях і чекає, поки Амат і Бубу його помітять. А тоді тихо запитує:

— У вас такі ще є?

Амат і Бубу мають розгублений вигляд, але один зі старших гравців розуміє, про що запитує Вільям. Він бере чорну траурну стрічку, якою вже перев’язані рукави гравців «Бйорнстада», і подає її Вільямові. Той зав’язує стрічку собі на рукав і з вдячністю киває.

— Мені… прийміть мої співчуття. І всієї нашої команди.

Хокеїсти «Бйорнстада» стримано кивають. Завтра вони знову будуть ненавидіти один одного. Але це буде завтра.

Беньї довго стоїть перед льодовою ареною. Курить у затінку кількох дерев, ноги глибоко загрузли в снігу. Він грав у хокей усе життя, маючи на це багато різних причин, заради багатьох різних людей. Та деякі речі вимагають від нас віддати все: цим хокейний спорт нагадує класичну гру на музичному інструменті — занадто складне заняття, щоб воно було простим хобі. Не буває так, щоб хтось прокинувся одного прекрасного ранку і просто став скрипалем або піаністом світового рівня; те ж саме стосується хокеїста — він присвячує цій грі все життя. Такі речі поглинають усього тебе. Але настає день, коли перед льодовою ареною стоїть один вісімнадцятирічний чоловік і думає: «Ким я можу бути, якщо залишуся без хокею?».

Беньї не грає в тому матчі. Коли починається гра — він уже далеко.

Тренер «Гед-Хокею» натрапляє на тренера «Бйорнстад-Хокею» в коридорі. Вигляд у Елісабет Цаккель здивований, а Давід показує на сором’язливого сімнадцятирічного хлопця, який іде за ним, перекинувши через плече хокейну торбу. В голові у Давіда підготована промова — його слова мали прозвучати зріло і з розумінням, як годиться після жахливих подій, які щойно сталися. Але Давід ніяк не розтулить рота, щоб почати її виголошувати. Він хоче сказати з почуттям, або принаймні щоб здавалося, що він говорить із почуттям, але часом легше спромогтися на дію, а не на слова. Тому тренер киває на сімнадцятирічного хлопця: