Фредрик Бакман - Ми проти вас

— Ось тут… це наш запасний воротар. Думаю, він може стати збіса добрим гравцем, якщо в нього буде правильний тренер, тому… ну… в нас йому дістається замало часу на гру. Тому, якщо хочеш…

— Що-о? — перепитує Цаккель, не відводячи очей від сімнадцятирічного хлопця, який не піднімає на неї погляду.

Давід прокашлюється.

— Я вже зателефонував до асоціації. З огляду на обставини, вони допускають можливість переведення гравця.

Цаккель зводить брови.

— Ти даєш мені воротаря?

Давід киває.

— Кажуть, що ти добре тренуєш воротарів. Думаю, в тебе він стане чудовим гравцем.

— Як тебе звати? — запитує Цаккель, але воротар лише нечутно щось бурмоче в підлогу.

Давід ніяково каже:

— Хлопці з команди називають його «Тихобудь», бо він… не базікає.

Давід не помилився. З цього хлопця вийде збіса добрий воротар. Він не говорить ані слова, якщо в цьому нема потреби, але цим відразу подобається Елісабет Цаккель. Цей хлопець із Геда, але він буде грати в «Бйорнстаді» майже двадцять років і ніколи не поміняє клуб. А одного дня в очах уболівальників він стане більшим ведмедем, аніж будь-який інший гравець. Він ніколи не гратиме під номером «1», тому що це номер Відара. Але він напише цифру «1» на своєму шоломі, і за це чорні куртки завжди будуть особливо голосно вигукувати зі своєї трибуни слова на його підтримку.

Давід тисне йому руку, і сімнадцятирічний хлопець іде в роздягальню. Тренер переминається з ноги на ногу і врешті відважується запитати:

— Як там Беньї?

Нижня губа в Цаккель ледь помітно тремтить. Голос ледь-ледь зривається.

— Все гаразд. Думаю, що з ним усе буде… гаразд.

Вона теж нікому не віддасть светра з номером «16», у жодній із команд, поки буде тренеркою. Давід і Цаккель дивляться одне одному в очі, і Цаккель каже:

— Покажіть нам сьогодні клас.

— Це ви покажіть НАМ клас! — усміхається Давід.

Це буде збіса добрий матч. Люди згадуватимуть його роками.

Теему прийшов до собачого притулку сам-один, у нього з собою конверт. Беньї сидить на даху, Теему залізає до нього. Повагавшись, сідає поруч, на відстані пів метра.

— Ти підеш на матч? — запитує Теему.

Відповідь Беньї звучить не зухвало. А навіть трохи радісно.

— Ні. А ти?

Теему киває. Він ніколи не перестане ходити на хокей. Хтось, можливо, подумає, що цей спорт тепер буде занадто нагадувати йому про молодшого брата, але насправді хокей ще довго буде для Теему одним з небагатьох місць, де він таки знайде в собі сили згадувати Відара. Де спогади про нього не будуть такими болісними.

— Збираєшся звалити звідси, так? — врешті констатує Теему.

Беньї дивується.

— Звідки ти знаєш?

В очах Теему щось зблискує.

— У тебе такий вигляд — я сподівався, що одного дня побачу таким Відара. Ніби він просто задумав… звалити.

Здається, ніби найменший подув вітру зараз здатен знести Теему геть. Беньї простягає йому сигарету.

— Куди б ти хотів, щоб поїхав Відар?

Теему випускає дим крізь ніздрі.

— Кудись туди, де він міг би стати кимось… більшим. То що ти думаєш робити?

Беньї глибоко затягується.

— Не знаю. Просто хочу зрозуміти, ким я можу бути, якщо не буду хокеїстом. Не думаю, що це вдасться, якщо залишуся тут.

Теему киває, зціпивши зуби.

— Ти збіса добрий хокеїст.

— Дякую, — каже Беньї.

Теему рвучко встає, ніби боїться, що їхня розмова поверне на теми, про які він не готовий говорити. Кладе конверт Беньї на коліна.

— Павук зі Столяром прочитали в інтернеті, що є якийсь «веселковий фонд», де збирають гроші для… ну, сам знаєш… для людей, яких у різних країнах переслідують, кидають до в’язниці і ще багато всякого паскудства їм роблять за те, що вони…

Теему замовкає. Беньї дивиться на конверт і пошепки закінчує:

— Такі, як я?

Теему відводить погляд. Кашлянувши, гасить сигарету.

— Словом… хлопці вирішили, що гроші з фонду «Хутра» треба віддати на… оце все. І хотіли передати їх тобі.

Здається, Беньї це добиває.

— То ви хочете, щоб я віддав гроші у веселковий фонд, тому що я один із них?

Теему вже почав спускатися по драбині, але зупиняється і, дивлячись Беньї в очі, каже:

— Ні. Ми хочемо, щоб ти віддав їм гроші, тому що ти один із нас.

Рамона човгає по «Хутру», попиває свій «обід» і диригує майстрами вільною рукою та найущипливішими словечками. Петер Андерссон заходить усередину, зараз він так нагадує того хлопчиська, який колись приходив сюди забрати свого п’яного тата.