Фредрик Бакман - Ми проти вас

Дядько гальмує. Але падає сніг. Темрява. Навіть якщо гальма спрацьовують так, як повинні, ніхто в таку погоду не зміг би швидко зупинити авто. Напевно, ніхто в цьому не винен. Напевно, винні всі. Дядько їде непристебнутим, на старій машині, він погано бачить. Він проїздить повз «вольво» і щосили викручує кермо, щоб ухилитися від «сааба».

Він так і не встигає побачити, у що врізався. Не чує удару по капоту. Він уже вдарився головою об кермо і втратив свідомість.

Міра вибирається з «вольво», оббігає авто й витягує Майю з пасажирського сидіння. Перша мамина думка — забрати доньку з дороги! Захистити її! Вони міцно обнімають одна одну на узбіччі, коли раптом відчувають ще чиїсь обійми — хтось третій стискає їх так міцно, ніби страшенно боїться, що вони могли покинути його назавжди.

Це Лео.

Ана з Відаром біжать лісом — швидше, ніж узагалі здатні. Якби вони прожили разом усе життя, то могли б розважатися, влаштовуючи собі змагання. А якби в них народилися діти, то вони ніколи б не припиняли суперечок, хто швидше бігає.

Їм обом чути, як на трасі хтось розбивається, вони інстинктивно повертають і біжать на звук. Відар чує голос Теему, потім Павука і Столяра. Вони щось кричать про «швидку». Кричать: «Обережно!!!».

Ана і Відар іще встигають торкнутися одне одного кінчиками пальців. У них незвичайна історія любові. Можливо, їхній час для любові був надто короткий, порівняно з більшістю, але вони любили незрівнянно сильніше за багатьох.

— Там горить! — кричить Ана, коли вони підбігають до траси.

Вони бачили, як по той бік дороги автомобіль зі страшною силою влетів у дерево, аж залізо прогнулося до стовбура. Люди в авто непритомні. З тріщин у капоті піднімається дим. Ана повторює:

— ТАМ ГОРИТЬ! ГОРИТЬ!

І кидається бігти. Відар пробує зловити її, але не встигає дотягнутися. Тому що Ану виховав тато, який казав: «Ано, ми з тобою не залишаємо людей у біді».

Тож Ана біжить до білого автомобіля, який починає горіти, просто через дорогу. Дядько, який повертається з лікарні в Геді, занадто пізно побачив, що сталося на дорозі. Він минає «вольво», об’їжджає «сааб» і щосили гальмує. Ана якраз добігає до середини траси.

Відар біжить за нею, кричить, але все відбувається надто швидко. Тому він кидається вперед і відштовхує Ану з дороги.

Тому що він — той, у кого брак контролю над імпульсами. Він не може зупинитись і рятує життя тієї, яку любить.

Ана скочується на узбіччя, підводиться на ноги серед снігів і кричить не своїм голосом, але той, кого вона любить, уже не тут і не може її почути. Дядьків автомобіль несло занадто швидко, удар припав спереду на повній швидкості, тіло вдарилося об капот, і Відар Рінніус загинув так само, як жив. Миттєво.

Цю історію любові ми ніколи не забудемо.

Ви колись бачили падіння міста? З нашим це сталося.

Ви колись бачили, як місто підіймається? Наше пережило і це.

Ви бачили, як люди, які зазвичай сваряться через кожну дурню — через політику, релігію, спорт чи щось іще — збігаються з усіх усюд, щоб допомогти гасити пожежу в старому пабі? Ви бачили, як вони рятують життя одне одному? Ми бачили. Можливо, ви теж так робили. Можливо, ви не так уже й відрізняєтеся від нас, як думаєте.

Ми намагалися з усіх сил, справді з усіх. Тієї ночі ми віддали все, що могли. І все-таки програли.

У Бйорнстаді багато гарних дерев. Часом ми кажемо, що нове дерево виростає щоразу, коли тут когось хоронять. Саме тому в місцевій газеті оголошення про народження дітей ідуть поряд із повідомленнями про смерть. Це для того, щоб у нас не закінчувалися ні дерева, ані люди.

Але ми нічим не зарадимо.

Нам не потрібне нове дерево. Ми не хочемо іншої людини. Нам хочеться повернути того, хто був із нами.

— О, Боже! Боже! — Відарова мама з криком б’ється в руках заплаканих чоловіків, які стоять у неї на кухні.

Ті чоловіки не знають, що сказати. Їх поглинає та сама темрява, в яку занурюється жінка. Відарова мама падає на підлогу й ридає від відчаю:

— Мій бейбі! Де мій бейбі? Де мій бейбі, де мій бейбі, де мій бейбі?

От паскудники.

Скільки разів таке подумає мама, поки ростуть її діти? «Паскудники». Скільки їй доведеться гаркати на них? Скільки ще треба нагадувати малому хлопцеві про найпростіші речі? Наприклад — щоб він зав’язав шнурівки. Кажеш йому: «Зав’яжи шнурівки». Та хіба ж він послухає? Звісно, ні. Йому нагадують: «Зав’яжи шнурівки, бо впадеш! Зашпортаєшся і натвориш собі біди!». Буде боліти. От паскудник.