Фредрик Бакман - Ми проти вас

Павук і Столяр наздоганяють Теему перед самим «Хутром». Спершу вони інстинктивно пориваються загасити вогонь, врятувати, захистити. Цей паб був для них більшим домом, ніж власне житло. Але Павук шепоче Теему на вухо:

— Ми знаємо, хто це зробив, то були ті покидьки з Геда. Мама Столяревої дівчини бачила їх зі своєї кухні. Вони залишили авто біля крамниці! Якщо поїдемо зараз, то ще зможемо їх наздогнати!

Коли чоловіки в чорних куртках проштовхуються поміж людьми, які зібралися перед «Хутром», і біжать до «сааба» Теему, щоб зрізати шлях через ліс і наздогнати ворогів, ніхто не звертає на них уваги. Їх помічає лише один підліток. Лео Андерссон. І біжить за ними.

Вільям і Беньї не мають жалю один до одного. Завдають страшних ударів, вони такі сильні, що вже через кілька секунд в обох хлопців обличчя залиті кров’ю. Вільям скрикує щоразу, коли замахується і б’є, — від виснаження й одержимості. Він вищий від Беньї, і це єдина перевага, яку Беньї не зможе в нього відібрати. Вільям може бити зверху вниз, а от Беньї мусить завдавати ударів знизу. Так бити важче. Вони цілу вічність гамселять один одного. Аж поки від молочної кислоти у м’язах обоє мусять відступити, задихані й закривавлені. У Беньї вибитий зуб, Вільям ледве щось бачить правим оком.

— Ти був закоханий у нього? — раптом хрипить Вільям.

— ЩО? — вигукує Беньї і спльовує червоним на сніг.

Хлопців розділяє кілька метрів, легені їм здавило, Вільям спирається долонями на коліна. У нього зламаний палець, із носа ллє кров, ніби прорвало кран. Через біль і втому його голос звучить тихіше.

— Ти був закоханий у Кевіна? — видихає він.

Беньї мовчить кілька хвилин. Його волосся й руки залиті кров’ю — навіть не зрозуміти, де в нього рана, а де розтерта кров.

— Так.

Уперше в житті Беньї це визнає. Вільям заплющує очі, відчуває, як пульсує ніс, як крізь ніздрі зі свистом заходить повітря.

— Якби я про це знав, я б не став так сильно ненавидіти тебе, — шепоче він.

— Я знаю, — каже Беньї.

Вільям випростується. Стоїть, опустивши руки, светр у нього розірваний і мокрий від поту.

— Пам’ятаєш одне літо, ми ще були малі, коли цілий місяць падали дощі? Тоді, коли затопило льодову арену.

Беньї, здається, здивований, але повільно киває.

— Так.

Вільям витирає носа тильним боком долоні.

— Улітку ви з Кевом завжди були в лісі, але того місяця, коли дощило, ви прийшли до мене і запитали, чи можна пограти у нашому підвалі в хокей. Не знаю, чому ви не пішли додому до Кева, але…

— Його батьки того літа робили ремонт, — різко нагадує Беньї.

Пригадавши, Вільям киває.

— Точно. Так і було. Того місяця ми щодня грали у мене в підвалі. Ми тоді подружилися. Ти був класний. Ми не діставали один одного.

Беньї спльовує кров у сніг.

— Ми спали на матрацах на підлозі, щоб відразу грати, щойно прокинемося…

Усмішка Вільяма важчає — стільки всього змарновано і стільки років втрачено.

— Коли хтось у нашому віці починає згадувати дитинство, здається, ніби в їхній пам’яті тоді завжди світило сонце. А я пам’ятаю, як весь час сподівався, що піде дощ.

Беньї не рухається. Врешті опускається у сніг. Вільям не знає, чи плаче Беньї. Він навіть не знає, чи видно його власні сльози.

Потім двоє хлопців розходяться. Не друзями і не ворогами. Просто розходяться.

Пізно ввечері Майя з Аною закінчують тренування в клубі единоборств. Занадто пізно, на думку Майїної мами, але вона без нарікань приїздить забрати доньку. Міра пропонує підвезти Ану але та загадково хитає головою, а Майя дражниться:

— Вона піде додому з Ві-і-і-і-ідаром…

Міра щаслива з цього, бо так роблять усі звичайні подруги, яким по шістнадцять років. Вони дражняться через хлопців. Майя застрибує у «вольво». Махає Ані крізь заднє скло.

Відар чекає Ану на узліссі. Узявшись за руки, вони рушають у ніч. Відар мугикає і насвистує, ніяк не перестаючи тарабанити пальцями по стегну. Якби вони прожили разом ціле життя, Ана, можливо, стала би дратуватися через те, що Відарові бракує контролю над імпульсами. Але зараз, навпаки, їй дуже подобається, що всі почуття живуть у ньому як одне — миттєво.

Якби в них було ціле життя, вони, напевно, гуляли б деінде. Можливо, під сонцем у якійсь іншій країні, може, вони би поїхали звідси і почали б нове життя, стали б дорослими, збудували будинок. Можливо, народили б дітей, поступово старішали — і зустріли би старість разом. Ана стає навшпиньки, коли цілує Відара. У нього дзвонить телефон. Вона відчуває запах горілого.