Фредрик Бакман - Ми проти вас

Беньї замовкає. Але інші чоловіки нічого не кажуть у відповідь. Ніхто навіть не ворушиться. І Беньї з відчаю гупає себе кулаками в груди і кричить:

— Я ж ТУТ, перед вами! Двері замкнено, і якщо ви хочете щось зі мною зробити — УПЕРЕД, а тоді випустіть мене грати! Тому що я можу перемогти цих покидьків!

Кажуть, що буває така тиша, коли чути, як падає шпилька. Що ж, у тому коридорі було б чутно, як соломинка падає на бавовну. Цю історію не стануть переказувати ні в Бйорнстаді, ні в Геді. Але присутні тут чоловіки завжди пам’ятатимуть, що їх було восьмеро, а Беньї був один, і що він сам зачинив ті двері.

Минає хвилина. Або десять хвилин. Чорт його зна.

— Окей, — повільно каже Теему.

Але він говорить це не до Беньї. А до свого молодшого брата.

— Окей? — пошепки перепитує Відар.

Теему гиркає:

— Чого ти стоїш? Зараз почнеться останній період, ідіоте! Швидко в роздягальню і на вихід!

Відарове лице розпливається в усмішці. Він іще встигає глипнути на Беньї і кивнути, Беньї коротко киває у відповідь. Відар біжить у роздягальню «Бйорнстада». За якусь мить двоє хлопців з «Групи» повертаються і виходять за ним. А потім іще двоє.

Біля Теему залишаються тільки Столяр і Павук. Беньї не рухається. Теему несамовито втягує ніздрями повітря і пошепки каже:

— Що за херня… Ти пив зі мною. Ти бився біля мене…

Беньї навіть не завдає собі клопоту витерти сльози.

— Та пішов ти, Теему.

І тоді лідер «Групи» схиляє голову. Лише на мить.

— А ти, Беньї, міцний засранець, цього в тебе не відбереш. Але ми не дозволимо, щоб це місто стало… сам знаєш… не буде тут усяких символів і веселок, і того лайна…

— Я такого не просив, — шморгає Беньї.

Теему запихає руки в кишені. Киває. Цього сигналу достатньо, щоб Павук і Столяр повернулися й пішли. Беньї не знає, чи вони далі ненавидять його, але вони принаймні залишили його наодинці з Теему.

У нього стиснуті кулаки. У Беньї — теж.

Це просто хокейний матч. Льодова арена, де натовп людей, дві роздягальні, заповнені гравцями, дві команди — одна проти іншої. Двоє чоловіків у підвалі. Чому ж ми так цим переймаємося?

Можливо, просто тому, що хокей дозволяє нам побачити всі наші найскладніші запитання. Що змушує нас кричати від радості? Через що ми плачемо? Які наші найщасливіші спогади, найгірші дні, найглибші розчарування? Хто стоїть поруч із нами? Що таке сім’я? І що таке команда?

Скільки разів за життя ми буваємо абсолютно щасливими?

Скільки в нас шансів, аби полюбити щось майже безглуздою, абсолютно безумовною любов’ю?

У коридорі порожньо, але двом чоловікам однаково здається, ніби вони стоять, упершись спинами у стіни. Теему ще трясе від гніву, а Беньї просто трясе, у нього на це тисяча причин. Теему, видихнувши в підлогу, каже:

— Про тебе пишуть у газетах. Журналісти дзвонять людям у місті, розпитують про тебе. Довбані журналюги зі своєю блядською політикою, ти ж сам розумієш, чого вони хочуть. Щоб хтось із нас сказав якусь дурню, от тоді вони й доведуть, що ми тут просто дурнуваті, тупоголові селюки. А вони поїдуть собі додому, у своє велике місто, всядуться на п’єдесталі й будуть знати, які вони, блять, морально вищі…

Беньї до крові прикушує щоки. Він шепоче:

— Мені шкода…

Кісточки пальців у Теему повільно червоніють, судини знову наповнюються кров’ю. Він каже:

— Це наш клуб.

— Я знаю, — відповідає Беньї.

Теему повільно розтискає кулаки. Проводить долонями по щоках.

— Ти кажеш, що зможеш перемогти тих покидьків… але ми вже опустилися до 4:0. Тому… якщо переможете в цьому матчі, то я, бляха, поставлю тобі пиво.

Обличчя у Беньї світлішає, але очі горять, коли він каже:

— Я не думав, що ти станеш пити з такими, як я.

Зітхання Теему заповнює весь коридор, гупає об замкнені двері, двигтить під низькою стелею.

— Блять, Беньї! Я що тепер мушу напиватися з УСІМА довбаними гоміками? Не можна для початку випити з ОДНИМ?

Непросто виступати перед людьми. Найкращі хокейні тренери не завжди мають до цього талант. Виступ — це вміння екстравертів, але для того, щоб розуміти тактику і віддавати час нічного сну на перегляд відеозаписів попередніх матчів, напевно, треба мати інтровертну особистість. Звичайно, брак цього вміння можна компенсувати, виявляючи почуття. Але якщо і на почуттях ти не дуже знаєшся — що ж тоді, бляха, казати?