Фредрик Бакман - Ми проти вас

В одному кутку, високо вгорі, на кріслах стрибає група безумців. Вони прийшли не для того, щоб уболівати за якусь із команд — вони тут для того, щоб підтримати одного-єдиного гравця. Тому що він — з Низини. І вони виспівують найпростіші, найпрекрасніші, найважливіші слова.

«АМАТ! ОДИН ІЗ НАС! АМАТ! ОДИН ІЗ НАС! А-А-АМАТ! ОДИН ІЗ НАС!»

Фатіма приходить на льодову арену в Геді сама, але в руках у неї два квитки. Під час матчу біля неї буде порожній стільчик Анн-Катрін. Коли Амат виходить на лід, Фатіма підхоплюється з криком захвату, а коли виходить Бубу, вона кричить удвічі голосніше. Тепер вона ходитиме на всі матчі Бубу і на всі матчі, в яких гратимуть його сестрички. Куди б не повернуло їхнє життя, на трибуні завжди стоятиме ненормальна тітка, яка буде захоплено кричати за двох.

Чому ми так любимо командний спорт? Чому так прагнемо бути частиною групи? Хтось має дуже просту відповідь: тому що команда — це сім’я. Для того, хто потребує ще однієї сім’ї, або для того, хто ніколи її не мав.

Малим Відар Рінніус обожнював грати в хокей, як і всі інші діти. Але, на відміну від усіх інших дітей, трибуну Відар любив ще більше. І завжди обіцяв собі: коли одного дня йому доведеться вибирати, він не віддасть перевагу майданчику перед місцем на трибуні. Ще дитиною він зізнався про це Теему, той усміхнувся і відповів: «Це наш клуб, пам’ятай. Гравці переходять в іншу команду, спортивні директори і тренери звалюють туди, де більше покладуть на лапу, спонсори зраджують, а політики продаються — але ми залишаємося. І співаємо ще голосніше. Тому що цей клуб ніколи не був їхнім. Він завжди був нашим».

Сьогодні Відар приїхав у Гед в автобусі разом з іншими гравцями, його спорядження лежить у роздягальні, але самого гравця там нема. Відар одягає чорну куртку, піднімається на трибуну зі стоячими місцями, стає біля свого брата і кричить: «МИ ВЕДМЕДІ! МИ ВЕДМЕДІ! МИ ВЕДМЕДІ! З БЙОРНСТАДА ВЕДМЕДІ!».

Теему дивиться на Відара. Можливо, він хоче сказати молодшому братові, щоб повертався в роздягальню, нагадати, що на льоду його чекає краще життя. Але «Група» — це їхня сім’я, і цей клуб належить їм. Тому він лише цілує брата в голову. Столяр і Павук обіймають Відара зі стиснутими на спині кулаками. А тоді співають, іще гучніше й наполегливіше:

«Ми ведмеді! Ми ведмеді!»

Любов і ненависть. Радість і сум. Гнів і прощення. Спорт дає нам обіцянку, що все це ми отримаємо сьогодні ввечері, тому що таке під силу лише спорту.

З короткого боку трибун, на стоячих місцях уболівальників «Геда» також наростають голоси, і за якийсь час уже ніщо не може проникнути крізь цю звукову завісу. В їхніх вигуках чути зловтіху. Якщо потім, через багато років, запитати людей, які були тоді на трибунах, вони лише розгублено кашлянуть і пробурмочуть: «Ет, але ж так буває в хокеї… ніхто не хотів зробити щось недобре… просто всяке кричиш, коли розпалишся… ви й самі знаєте, як воно буває! Це просто хокей!». Так, просто хокей. Ми підтримуємо свою команду, ви — свою, і ми використовуємо найменшу слабкість, яку лише можемо знайти. Якщо можемо вдарити вас нижче пояса, то так і зробимо, знайшовши будь-що, чим вразимо вас, виведемо з рівноваги. Тому що ми прагнемо того самого, що й ви, — перемоги. Тому вболівальники на трибуні «Геда» співають найпростіше, найзліше і найогидніше з того, що могли придумати.

Найкращим гравцем «Бйорнстад-Хокею» колись був Кевін Ердаль. Він зґвалтував доньку спортивного директора, Майю Андерссон. Найкращий друг Кевіна, Беньямін Овіч, — гомосексуал. То що ми собі думали? Що вони не стануть про це співати? Ті, хто ненавидять нас?

Це не тисячі голосів, та й кричать вони здалеку, але на малій льодовій арені з низькою стелею через мовчання багатьох людей може здаватися, ніби всі кричать одні слова. Червона група підтримки розвертається до трибуни «Бйорнстада», до «Групи», і ричить: «Гоміки. Курви. Ґвалтівники».

Легко казати, що треба було просто ігнорувати. Не сприймати. Це ж просто хокей. Просто слова. Вони нічого не означають. Але заспівайте їх іще більше разів, вигукуйте ще голосніше, ще раз, і ще раз, і ще. Поки вони не вгризуться вам у голову. Сотня червоних рук показує поверх льоду на зелену групу підтримки. Слова відлунюють від стелі й гудуть між стінами. Знову. І знову.

«Гоміки! Курви! Ґвалтівники! Гоміки! Курви! Ґвалтівники!»

ГОМІКИ!

КУРВИ!

ҐВАЛТІВНИКИ!

Петер Андерссон зі свого місця на трибуні чує ревіння. Намагається ігнорувати вигуки, але це неможливо. Він нагинається до ряду попереду, стукає Суне по плечі й запитує: