Фредрик Бакман - Ми проти вас

Кабан дивиться, як його старший син вирушає на свій перший матч в основній команді, а тоді йде грати в гараж разом із двома молодшими дітьми. Вони годинами стараються, обливаються потом і ганяються за тим м’ячиком. Так, ніби це єдине, що має значення. Бо тієї хвилини це справді так. У цьому й весь сенс.

На що ми здатні заради своєї сім’ї?

Перш ніж вирушити, Петер Андерссон проходиться кімнатами їхнього будинку. Міра сидить на кухні за комп’ютером, біля неї — келих вина.

— Хочеш поїхати зі мною на матч? — запитує Петер, ні на що не сподіваючись.

— Мені треба працювати, — передбачувано відповідає Міра.

Вони дивляться одне одному в очі. Ну, це вже незле. Петер іде далі, стукає до кімнати Майї:

— Ти не хочеш… я… я зараз їду на матч, — шепоче він.

— Тату, мені треба вчитися. Успіху! — гукає за дверима Майя.

І донька, і мама відмовляються, бо так буде легше для нього. Вони дають Петерові можливість уявити, ніби все добре. Він стукає і до кімнати Лео, але малого нема вдома. Той уже поїхав у Гед. Буде дивитися матч із трибуни зі стоячими місцями.

Петер знає, що мусить це припинити. Покарати Лео. Але як це зробити, якщо він тільки тим і займався, що вмовляв свого сина їздити з ним на хокейні матчі?

Ана стоїть перед дзеркалом, вибирає одяг, але уявлення не має, що їй одягнути. Вона ходила на сотні хокейних матчів, але це вперше на льоду буде Відар. Це так по-дурному, але вона хоче, щоб Відар поглянув на трибуну і побачив її. Щоб він зрозумів, що вона прийшла заради нього.

Анин тато гримає внизу на кухні. Щось перевертає, ось знову Ані чути, як тато лається. Усередині неї так гостро пече через цю його випивку. Ана кидається до одягу, навіть не дивлячись, що вибирає, бо поспішає вийти з дому ще до того, як тато нап’ється до стану, коли йому буде потрібна допомога. Ана не хоче, щоб та погана версія тата забрала в неї цей матч. Тільки не сьогодні.

Батько гукає до Ани, коли вона вже біля дверей, і спочатку їй кортить вдати, ніби вона не почула, але щось у татовому голосі змушує її затриматись. Тато гукнув на диво чітко і твердо, це звучало незвично. Ана обертається — видно, що тато недавно прийняв душ, він причесаний і в чистій сорочці. Кухня позаду нього свіжо прибрана. Пляшки поскладані для здачі в пункт переробки, а те, що було всередині, вилито в мийку.

— Гарного матчу. Тобі потрібні гроші? — обережно запитує тато.

Ана довго дивиться на доброго тата. Поганий, здається, опинився десь дуже далеко.

— Як ти? — шепоче вона.

— Хочу спробувати знову, — пошепки відповідає тато.

Він уже обіцяв. Але це не завадить Ані знову вірити йому. Якусь мить вона вагається, а тоді каже:

— Хочеш прогулятися?

— Хіба ти не йдеш на матч?

— Тату, краще я погуляю з тобою.

Так вони й роблять. Поки два міста вирушають на хокейний матч, батько з донькою йдуть гуляти до лісу, який завжди був їхнім. Вона, він і дерева. Сім’я.

Бубу їде на велосипеді через Бйорнстад, відчуваючи таку важкість, ніби за спиною в нього — невидимий кам’яний наплічник. Він запізнився на збір основної команди, але ніхто на це не зважає, а Цаккель, здається, взагалі не помітила, коли він прийшов. Амат сидить біля Бубу в автобусі до Геда, але не знає, що сказати. Ніхто навіть не відкриває рота.

На стоянці перед льодовою ареною в Геді вже купа людей, видно довгі черги, хоча до початку матчу ще багато часу. Трибуни будуть заповнені, два міста в неспокої, ненависть у них наростала вже давно. Буде війна. В автобусі панує тиша. Усі гравці борються зі своїми демонами.

І тільки тоді, коли вся команда вже вийшла з автобуса, пройшла коридором на льодову арену, зачинила двері й розпакувалася в роздягальні, з лавки встає один зі старших гравців. Він підходить до Бубу з рулоном клейкої стрічки в руці.

— Як звали твою маму? — запитує старший гравець.

Бубу здивовано піднімає на нього погляд. Тяжко сковтує слину.

— Маму? Ан… Анн-Катрін. Її звуть… Її звали… Анн-Катрін.

— Пишеться «Анн»? — перепитує чоловік.

— Так, — шепоче Бубу.

Старший гравець пише «Анн-Катрін» на шматку стрічки. Наліплює на рукав Бубу. Потім пише те саме на ще одному шматку стрічки й наліплює на рукав свого светра. У повній тиші рулон стрічки передають по всій роздягальні. Тепер ім’я мами Бубу — на кожному рукаві.

Амат ступає на лід — завойовницьки, за своє життя він робив цей крок тисячу разів. Тоді намотує коло за колом, щоб розігрітися. Зазвичай йому нічого не чути: він виробив собі таку звичку — незалежно від того, скільки глядачів зібралося на трибунах. Усе просто перетворюється на шум, Амат зникає у своїй зоні зосередженості, після чого вже неважливо, хто перебуває по інший бік оргскла. Але сьогодні щось не так. Щось пробивається крізь гул і крики — це його ім’я. Хтось скандує його ім’я. Голосніше, ще голосніше. Знову і знову. Аж поки Амат не піднімає погляду. І тоді наростає рев захвату.