Фредрик Бакман - Ми проти вас

— Ви зайшли задалеко. Не робіть такого.

По слухавці шкребе Павукова щетина.

— Та це були… не ми. То якісь малі, щенята зі стоячої трибуни. Бляха, Теему, ти ж сам розумієш! Спочатку ті хлопчиська наслухаються своїх старих, які розказують, що всі робочі місця віддадуть Геду, потім вони чують, як ми кажемо, що Петер знесе трибуну зі стоячими місцями. Малі просто хотіли справити на тебе враження! Вони думали, що тобі сподобається!

Теему затуляє долонею очі. Тяжко зітхає.

— Ти тільки акуратно з ними. Просто припильнуй, щоб цього більше не сталося.

Павук знову прокашлюється.

— А ти це про коробку кажеш, чи… загалом про їхню сім’ю?

У Теему гострішає голос:

— Ми не зачіпаємо людей з клубу. Ми будемо стояти, коли ті паскуди зникнуть звідси, ми й зараз стоїмо, але не зачіпаємо людей з клубу.

— Ну і що буде зі стоячою трибуною?

І тоді Теему розповідає, вперше:

— Я бачився з одним… політиком. Одним другом. Він поверне нам трибуну. Ми будемо стояти на ній іще довго після того, як Петер Андерссон поїде з цього міста.

Коли насувається темрява, Беньї сидить на даху прибудови біля собачого притулку. Загасивши сигарету, він нарешті ухвалює рішення. І йде через Бйорнстад, сам-один. Він не ховається в тіні, а крокує під світлом ліхтарів. Він не ходив до школи, його практично ніхто не бачив після того, як стало відомо, що він… самі розумієте. Але зараз він не ховається.

Можливо, це по-дурному. Але рано чи пізно йому доведеться виступити проти всіх. Це місто надто мале, щоби знайти собі схованки, та й куди йому подітися? Що робити, коли прагнеш, щоб усе було так, як завжди? Піти на роботу. Сподіватися на краще.

Коли Беньї заходить до «Хутра», паб замовкає. Хтось із чужих нічого б не зрозумів, він би далі чув той самий гул і суперечки, і дзенькіт склянок, як і завжди. Але Беньї кожною клітиною відчуває, як у приміщенні не стає кисню. Він не рухається. Здається, це божевілля — прийти сюди, але Беньї ніколи не був дитиною, яка лежить у ліжку й боїться привидів і чудовиськ. Він краще відчинить усі двері, переверне всі матраци, скаже, щоб приходили і нападали на нього, якщо вже зібралися це зробити.

Краще так, аніж просто чекати.

За столиком углибині «Хутра» встає група чоловіків. Спочатку один, потім усі. Чорні куртки. Ніхто не допиває пива, вони демонстративно залишають напівповні склянки. Інші відсуваються, коли ті йдуть до дверей, але жоден чоловік навіть пальцем не зачіпає Беньї. Ніхто навіть не дивиться на нього. Вони просто минають його, виходять геть, подалі звідси. За дві хвилини те саме роблять із десяток інших — старі й молоді, одні в чорних куртках, інші без, хтось у мисливських жилетах, а хтось у білих сорочках.

Почуття — це складно. Дії — це просто.

Відар був одним із тих чоловіків, які сиділи за дальнім столиком. Ще малим він запитав Павука, чому той так люто ненавидить гоміків. Павук упевнено відповів: «Тому що це гидко! Чоловіки — це чоловіки, жінки — це жінки, а оце — якась, бляха, несправжня стать десь посередині! Є одне дослідження — ти чув? Їм чогось не вистачає в мозку, якоїсь речовини, а ти знаєш, кому ще бракує тієї речовини? Педофілам і тим, хто спить із тваринами, і всяке таке лайно. Відаре, це хвороба, вони не такі, як ми!».

Відар у це не повірив. Та й зараз не вірить. Але коли Павук, Теему та інші встають і виходять, Відар теж іде. Тому що змалку він засвоїв, що солдати тримаються разом. У нього нема ненависті до Беньї, він просто любить своїх братів. Зрозуміти це і складно, і просто водночас.

Паб уже давно зачинено, але Рамона і Беньї ще сидять. Лише вдвох.

— Це ж… у людей стільки лайна в голові… навіть не знати, чи це через тебе… — робить спробу Рамона, але вона сама бачить, що хлопець знає, що вона каже неправду.

— Вони залишили тут своє пиво. Не хочуть пити з такими, як я, — шепоче Беньї.

Слова — ніби сухі галузки, тріскають при найменшому натиску. Рамона зітхає.

— Беньяміне, сталося багато всього й нараз. Жінка-тренер, ті прокляті політики, спонсори, які лізуть до роботи клубу… люди нервуються. Усе змінюється. Вони не ненавидять ТЕБЕ… вони просто… людям просто потрібно трохи часу, щоб усе перетравити.

— Вони ненавидять мене, — виправляє її Беньї.

Склянкою віскі Рамона чухає підборіддя.

— Беньяміне, Теему і хлопці вважали тебе одним зі своїх. Це все ускладнює. Можливо, хтось із них думав… я не знаю… вони думали, що такі речі побачиш хіба що по телевізору. Що такі хлопи… ну, що такі живуть у великих містах і… знаєш… одягаються в певному стилі. Вони тут провели все життя і вважали це само собою зрозумілим, що таку людину зразу впізнаєш. А ти був… таким, як вони. Вони пили з тобою, ви разом билися, вони вигукували твоє ім’я з трибуни. Ти був символом того, що один із них може вести за собою цю команду, це місто… коли вони мали відчуття, що всі інші паскуди виступлять проти них. Ти був їхнім піднятим середнім пальцем. Ти був бандитом, який показав, що не обов’язково пристосовуватися, що однаково можна здобути перемогу, що ми — серед цих лісів — можемо дати жару всім, хто спробує нас зачепити.