Фредрик Бакман - Ми проти вас

— Іди звідси. Негайно.

Міра мимоволі опускає голову. Вона ще не раз прокляне себе за те, що зробила, але ми не знаємо, на що здатні, поки хтось не перейде межу, спровокувавши нас. Міра йде геть із тієї вулиці, стримується, щоб не підбігти до автомобіля, але їй не дуже вдається.

Адрі стоїть у притулку, годує своїх собак. Сьогодні сюди не приїздять автівки зі спиртним у багажнику. І не заглядають мисливці випити кави. Адрі не знає, у чому саме причина — вони не хочуть чи не наважуються? У них тут нелегко зрозуміти, чи люди хочуть щось сказати, але вирішують промовчати, чи вони просто мовчать тому, що не знають, що сказати.

Тож Адрі телефонує своїй приятельці, Жанетт. Вона ще сидить у школі, перевіряє контрольні й завдання. Поки вони були малими, завжди Жанетт телефонувала Адрі й запитувала, чи не вийде вона бавитися, і ніколи не навпаки. Але тепер запитує Адрі:

— Може, заглянеш сюди, потренуємося?

Жанетт одразу ж приїздить. Вони піднімають штанги і б’ють по мішках із піском, аж поки вже не можуть підняти навіть руки. Жанетт не обіцяє Адрі, що все буде добре, бо в Жанетт нема молодшого брата і їй невідомо, чи коли-небудь усе налагодиться. Але вона залишається тренуватися стільки, скільки потрібно Адрі, і коли на дорозі все ще не видно ні автомобілів, ані мисливців, Жанетт думає собі, що це, мабуть, теж непогано. Тому що по очах Адрі вона розуміє: якщо хтось зайде сюди і скаже щось не те про її брата, то його звідси винесуть.

Теему далі стоїть перед «Хутром», вікно на другому поверсі ще відчинене. Чути неквапний голос Рамони:

— Теему, подейкують, що Лео Андерссону ви залишаєте чорну куртку в школі. А батькові Лео ви підкладаєте кулю. Де в цьому логіка?

Теему відповідає самовпевнено, тому що в нього і в його молодшого брата є лише мама.

— Може, нам просто відомо, що чоловікові не обов’язково бути такою ж сволотою, як його старий?

Це просто відмовка, і Рамона сама все розуміє. Вона гасить сигарету об підвіконня.

— Якщо це ти залишив йому кулю, то я навіть не знаю, що про тебе думати…

Теему перебиває Рамону таким тоном, яким ніколи не розмовляє з іншими — винувато й присоромлено:

— То був не я. Але я не контролюю кожного…

Рамона теж перебиває його, але її голос далекий від люблячого.

— Не заговорюй мене! Можливо, ти не контролюєш усього, чим займаються твої хлопці, але тобі, чортяко, добре відомо, що НІХТО з них не порушить твоєї заборони!

— Я… — починає Теему.

Але Рамона не дає йому шансу.

— Теему, ми з тобою не засуджуємо одне одного. І ніколи не засуджували. Але тільки діти відповідають лише за свої вчинки — а дорослі повинні нести відповідальність ще й за те, до яких вчинків призводять. Ти ж лідер. За тобою йдуть інші. Якщо ти не несеш відповідальності за власний хвіст, тоді виходить, що ти просто чудовисько.

Міра не розповідає про кулю ні Петерові, ані дітям, узагалі нікому. Але коли вона повертається додому, їхні сусіди — стара тітка і ще старіший дядько — сидять собі в зелених светрах на під’їзді до гаража, кожне на своєму пошарпаному розкладному стільчику. Вхідні двері до їхнього будинку відчинені, у передпокої світиться лампа. Міра помічає, що всередині стоїть дядькова мисливська рушниця, притулена до стіни. Дядько вже старий і повільний, рушниця, мабуть, навіть не заряджена, але це не має значення. Тітка киває Мірі, кажучи:

— Міро, іди поспи. Ми тут просто поспостерігаємо за рухом автівок.

Дядько розкручує термос із кавою і бурчить:

— Кажуть, що останнім часом у місті з’явилися якісь фургони для переїзду, вони щось наплутали з даними, от і приїжджають за неправильною адресою. Але в нашому кварталі цього більше не станеться.

Прості слова. Звичайний вчинок. Цього досить, щоб заявити, що ми теж тут живемо. З нами краще не заїдатися.

Теему, задумавшись, стоїть перед льодовою ареною. У приміщенні Бйорнстадського клубу темно, світло горить лише в кабінеті Петера. На що готовий чоловік заради свого клубу? Заради свого міста? Кому належить місто? Кому дозволять жити в ньому? Врешті Теему телефонує до Павука й запитує:

— Хто залишив коробку для переїзду перед Петеровим будинком?

Павук здивовано прокашлюється.

— Як правило, ти не хочеш знати, хто що робить. Ти часто… як ти там завжди кажеш? «Я дам вам знати, коли зайдете задалеко».

Це правда. У такий спосіб «Група» захищає Теему. На судовому процесі його не вдасться звинуватити в тому, про що він не знає. Але зараз Теему каже: