Андрій Курков - Ключі Марії

Він витяг з кишені куртки мобільник і проглянув обидві есемески про те, що і «брат» Коля, і Адік «знову на зв’язку». Олег зателефонував Колі, але у відповідь знову почув про знаходження абонента «поза зоною». Адік, однак, виявився «в зоні». І відреагував на дзвінок надто жваво.

— Я ж тобі телефонував, а ти не відповідав! — кричав він підлітковим голосом здалеку. — Які новини? Тільки швидко кажи, я в роумінгу!

— Так, є цікаві, — посміхнувся Олег. — Отримав ось молотком по голові від сина одного з археологів!

Ліва рука доторкнулася до рани, але дотик не викликав цього разу ані болю, ані інших неприємних відчуттів.

— Хоч було за що? — грайливо поцікавився Адік. — Або ти у нього щось знайшов, а він не хотів віддавати?

— Ну як, — Олег зрозумів, що може бовкнути зайве і вирішив уповільнитись і «розвести водою» подачу інформації. — Знайшов листи. Дуже цікаві. Але у Клейнода неприємності. Чи то його хочуть пограбувати, чи то вбити. Коротше, щось хочуть. Зламали двері і перевернули його квартиру.

— Значить, у нього щось є! — впевнено заявив Адік. — Напевно, саме те, що ми самі шукаємо!

— Слухай, Адіку! Я якраз хотів тебе запитати: а що все ж таки ми самі шукаємо?

— Ну як?! — видихнув Адік і замовк на секунд десять, забувши про дорогий роумінг. — Я ж тобі казав.

— Знаєш, я після удару по голові, багато про що забув. Нагадай!

— Ну якщо ти не пам’ятаєш, тоді при зустрічі. Не можна ж про це по телефону. — напівжартома сказав Адік. — Ти, до речі, за двома іншими адресами заходив?

— Ще ні.

— А чого тягнеш?

— Та якось втомився, — промовив Олег дійсно стомленим голосом. — Мені б відпочити трохи. У Грецію б полетіти.

— Як я тебе розумію! — іронізував Адік. — Піди за іншими адресами, поговори, розпитай. Тоді ми краще зрозуміємо, що цих чотирьох товаришів об’єднувало, і тоді я ще раз подумаю про твою поїздку до Греції. До речі, вода в Егейському морі зараз плюс двадцять три. Але скоро почне знижуватися. Так що поспішай.

Розмова з Адіком не те щоб підбадьорила Олега, але на ноги таки підняла. І він неквапно поплентався до виходу. Перед тим як покинути територію Святої Софії, поглянув на місце недавніх нічних розкопок. Потемніла трава, кілька увіткнутих в неї палиць попадали чи нахилились, на одній бовтається шмат червоно-білої стрічки. Схоже, що ті, хто обгородив цю ділянку, вже забули про неї.

Вдома на нього чекала звична тиша. Полежавши пів години на канапі, Олег заварив чаю і сів за стіл, поринувши поглядом у ще не прочитаний лист Георгія Польського своєму колезі.

«Доброго дня, Віталію! Мені повідомили, що у тебе нові проблеми зі здоров’ям. Сподіваюся, засіб, який я тобі посилаю, від­разу допоможе. Досить одну десяту грама на шклянку теплої води або просто на язик. Перевіряв на собі — і тепер почуваюся на сорок років молодшим. Сподіваюся, ти жодних дурниць не робив. Одужуй!»

У наступному посланні Олег немов почув заспокоєний голос Польського:

«Привіт, Віталію! Дякую за добрі вісті! Я теж подумав, що це в тебе був якийсь нервовий зрив, пов’язаний зі здоров’ям. Вибач, якщо я був різкий у висловлюваннях! Ти знаєш, що я запальний, але відходжу швидко! Обіймаю! Посилаю тобі ще трохи ліків. Має вистачити надовго, але якщо що — пиши!»

«Доброго вечора, Віталію! Тут якраз вечір, і сонце тільки-тільки зайшло за гору. Радий був отримати від тебе такого доброго і детального листа. У мене, на відміну від тебе, новин мало. Все рівненько, все стабільно. Давид відкрив офіс у Єрусалимі. Переманив платнею кількох айтішників із Києва і Дніпра. Тепер вони розвивають його інтернет-банкінг далі, а він ловить рибу в Хайфі і готується до пенсії. Я гуляю, ходжу по кілометрів десять-п’ятнадцять у день. Тобі теж раджу більше ходити пішки. Кров любить рух. Не ображайся, якщо я буду посилати тобі порошок без супровідного листа. Іноді здається, що мені більше нема про що писати. Але якщо буде про що, то обов’язково напишу!»

У наступних конвертах лежали згорнуті вчетверо чисті аркуші паперу.

Нарешті настав час чаювання. Бісмарк знайшов список археологів. Тепер він дивився на ці прізвища іншим поглядом. Список тепер ділився на вже «відомих» і ще «невідомих» персонажів. Олег сумно посміхнувся. Зрозумів, що все ж, хоч і не хочеться, але доведеться йому їхати і на Воскресенку, і на Оболонь.

«Так, до кого спочатку? — задумався, дивлячись на список. — До Ревенка Олександра Івановича чи до Красницького Бориса Артемовича?»

Дорога до Оболонської Набережної здавалася простішою — двадцять хвилин на метро. Хоча від метро до Набережної пішки ще хвилин п’ятнадцять. Бульвар Перова на Воскресенці — це взагалі далекий світ, глибинка лівобережного Києва. Цю адресу Олег вирішив залишити на потім.