Андрій Курков - Ключі Марії

Зиркнув на годинник: скоро п’ята. За півтори години можна було б виїхати, щоби ближче до сьомої, коли народ повернеться з роботи, знайти квартиру Красницького і, либонь, вже у нащадків дізнатися про його долю і досягнення.

Олег перевів погляд на київську адресу Польського, згадав його правнучку. Той перший візит до сім’ї археолога виявився набагато цікавішим, аніж він очікував. Але правнучка нічого йому не розповідала про родичів в Ізраїлі. А цей Давид з Єрусалима міг би бути сином. Він бо вже на пенсії. А може, у Польського було кілька синів?

«Інтернет-банкінг у Єрусалимі?» — замислився Олег. Йому згадалися перекази в євро з Єрусалима від якогось Єрусалимського товариства місцевої історії. — Ну так, — кивнув Олег навздогін своїм думкам. — Отже, це справа рук сина Давида. А син, мабуть, виконує розпорядження батька».

Дивно, але цілком логічні висновки не викликали в Олега ані захоплення, ані осяяння. Все виявилося занадто простим, зрозумілим і логічним.

А які відкриття чекають на нього за двома наступними адресами? Він ніби й не очікує нічого особливого від візитів на Оболонь і Воскресенку. Але ж ніхто не застрахований від сюрпризів.

Думки працювали злагодженіше, голова не нагадувала про травму, хоча сам він прекрасно пам’ятав цей ранок і пережиті страх і шок.

«Якщо з самого ранку дістати по голові, то день видасться вражаюче довгим!» — іронічно подумав Бісмарк.

І тут пам’ять надіслала йому сигнал про відновлення своєї роботи, висвітливши, мов на екрані у вигляді титрів кінофільму прізвища, імена та по батькові Красницького і Ревенка.

— Так, — подумав Олег. — Але ж я ці прізвища десь уже бачив! І не від Адіка! Десь вони вже мені траплялись?!

Олег зайшов до кімнати, увімкнув світло і витягнув з-під канапи чорну шкіряну торбинку. Вийняв з папки документи, скріплені печаткою ГО «Інститут-архів», і все стало на свої місця. Красницький і Ревенко виявилися одержувачами дивних, але немаленьких сум грошей. Правда, вони фігурували, як ФОПи, і їх ініціали не збігалися з ініціалами археологів. Красницький Р. Б замість Красницького Б. А.? Це, мабуть, син. Тобто Борисович. Ревенко Г. О. замість Ревенко О. О. — і тут все дуже просто. Батько — Олександр, а син — Олександрович. А хто він там: Геннадій чи Георгій — вже не важливо. Головне, що всіх їх обслуговує чорний бухгалтер Ріна, і вони отримують гроші з Греції через Єрусалим. Через сина Георгія Польського. А це означає, що саме археолог Польський крутить цим загадковим ГО, яке об’єднує тих, хто робив розкопки.

«Добре, — зітхнув Олег, утомившись від роздумів. — Сьогодні поїду до Красницького, а завтра — до Ревенка. Решту питань залишимо на потім!»

На кухні Олесь поклав на стіл чорний хліб і шмат сільського сиру, вийняв з креденса пляшку рейнського, розкоркував і розлив у келихи. Тепер вони сиділи за столом і розмовляли, а поруч тьмяно блимала свічка.

— Даремно ви почали про тоталітарний режим, — промовив хлопець. — Мусите пильнуватися з такими словами. Серед присутніх міг бути хтось, кого приставили нам німці.

— Так, я погарячкувала, — погодилася Арета, пригублюючи вино. — Мені, мабуть, взагалі краще більше мовчати.

— Аж так? — він засміявся. — Не конче. Але обережність варто виявляти. Де ви були до того, як опинилися в Кракові?

— Там, де і ви. У Львові.

— Правда? Чому ж ми не перетиналися? — можливо, в його запитанні вчувався жаль, що не зустрілися раніше, бо дівчина поблажливо усміхнулася.

— Я ж казала — ще не настав час...

Її впевненість у судженнях свідчила про те, що вона несе в собі невідомі йому знання й тверді переконання у запланованих учинках. З огляду на це він скидався на учня, який щойно зараз пізнає щось сокровенне.

— А тепер настав? — з недовірою запитав Олесь.

— Так, — кивнула вона. — Саме для цього я й прибула до Кракова. До вас.

Це його ще більше ошелешило. Хто він і що він, щоб заради нього вирушати до Кракова? З вуст дівчини це могло звучати по-різному, але не звучало так, як хотілося б це йому, бо не приїхала вона сюди, закохавшись у нього з першого погляду.

— Виглядає на те, що маєте до мене якусь справу? — запитав Олесь.

Однак вона заперечила:

— Не так до вас, як до вашого батька. Його треба вивезти сюди. І баритися не можна.

Вивезти з його намоленого затишку, звідки його хіба зі страшним скрипом можна було витягнути на тиждень у Карпати? Та вона просто не знає його батька!