Андрій Курков - Ключі Марії

— Е, — усміхнувся Король, — там теж не все так вільно лежить у крамницях. Та якщо знати місця, можна непогано отоваритися. Але досить милуватися, сідаймо до столу. Пане Маркович, ви не проти, якщо я, з вашого дозволу, трішки покерую гостиною?

— О, ні-ні, — замотав головою той, — тож ваше свято. Товариш Король власне отримав «Золоту Зірку». — Присутні заплескали в долоні, вдаючи неймовірне розчулення. — Та це не єдина нагода випити, бо є ще одна: він очолить кафедру історії СРСР.

Курилас і Гуркевич, мов за командою, відкрили вуста, щоб, очевидно, запитати: «А що з Комарницьким», але пісний вираз обличчя Марковича підказав їм, що краще промовчати. Тепер вони зорієнтувалися, з ким мають справу, і зрозуміли, що поводитися треба стримано та не зачіпати слизьких тем. Після перших чарок і келихів гості з господарями розбилися на дві групи — жінки розсілися на канапі з келихами, а чоловіки стали в коло.

— Знаєте, — промовив Король, коли Курилас і Гуркевич припинили його розпитувати про Естонію, — я ознайомився зі штатним розписом університету і помітив одну дивну річ, якої я не зустрічав у Таллінні. А саме: надто багато євреїв. При чому — з буржуазної Польщі. Їх взагалі наїхало до Львова стільки, що тепер це майже половина населення.

— То й не дивно. Вони тікали від нацистів, — сказав Курилас.

— Гадаю, ці страхи перебільшені, — заперечив Король. — Німці дали їм можливість виїхати до Палестини, однак вони не скористалися. Тож самі винні. А як вам подобається, що у Львові раптом опинилося біля двох тисяч викладачів вищих шкіл? Що з ними робити? Як їх забезпечити роботою? Та й таке сказати: вони нам ідеологічно ворожі. Ми ж не можемо дозволити їм за­смічувати голови нашим дітям. Я розмовляв з ректором. До нього щодня вишиковується велика черга науковців та професорів, які хочуть працевлаштуватися. Це проблема.

— Мабуть, варто їх працевлаштувати в інших містах.

— Якби ж то! Вони не володіють ні російською, ні українською. Сьогодні вранці я прослухав лекцію Тадеуша Бой-Желєнського, який очолив кафедру історії французької літератури. Ну, що вам сказати... Він намагався говорити українською, але словниковий запас у нього був не на висоті. Внаслідку він змушений був вживати польську термінологію, яка незрозуміла для прибулих з-за Збруча студентів.

— Нічого страшного, тут головне практика, — сказав Курилас. — Зате маємо вченого світової слави, живу енциклопедію...

Король скептично усміхнувся:

— Ця ваша жива енциклопедія перекладала багатьох реакційних письменників, таких, як Марсель Пруст, до прикладу, а також порнографію П’єра де Брантома. А найгірше, що він не користується віддрукованими лекціями, які можна було б проглянути й висловити зауваження. Це може привести до значних проблем. Мало що він може нагородити на такій лекції «з голови». А до речі, науковці й письменники, які втекли на німецький бік, без перебільшення переважають і кількісно, і якісно тих, що залишилися. Вони видають там книжки й часописи. Я, до речі, маю дещо з їхньої продукції. Якщо когось зацікавить — прошу дуже, — помітивши відсутність ентузіязму, додав: — Тут нема нічого страшного. Ворога треба вивчати. Знати, чим він дихає. Нас чекає попереду тривала ідеологічна дискусія на світовому рівні. Очевидно, коли все вляжеться і унормується.

Деякі удари по голові призводять до непоправних наслідків. Інші — до поправних. Однак і в першому, і в другому випадках першою жертвою удару стає пам’ять. Її може відбити як повністю, так і частково. А може відключити тільки коротку, або тільки тривалу.

Олег, сидячи на лавці в Софійському заповіднику навпроти центрального входу в собор, намагався зрозуміти: чому він сюди прийшов? Він пам’ятав, що з Межигірської звернув на Верхній Вал, потім йому стало погано, закрутилася голова, і в якійсь каваренці він випив американо з молоком. Йому начебто полегшало, і він продовжив піший шлях до Житнього Ринку і далі, поки не звернув на Воздвиженку.

Йшлося йому Андріївським узвозом легко, і ні про що він дорогою не думав. А далі ноги зупинилися біля воріт службового входу в заповідник, у якому він ще десять днів тому працював черговим електриком. І охоронець, що визирнув зі своєї ніші, кивнув і впустив його всередину. Він, мабуть, ще не знав, що тепер Бісмарк тут — ніхто.

І ось він сидів на лавці, а несподівано теплі промені раптового сонця ласкаво гріли його поранену голову. Вигляд собору приносив умиротворення. Думки, що розбіглися раніше від удару молотка, починали повертатися на звичне місце.