Андрій Курков - Ключі Марії

— Ну як... — Олег важко зітхнув. — Нівроку! А чим це?

— Молоток для відбивання м’яса, тато його дуже любив.

— Тато любив м’ясо? — сумно перепитав Олег.

— Відбивати м’ясо.

— А хто така Міла? — несподівано згадав про листи Польського Бісмарк.

Старий здивувався запитанню.

— Остання дружина батька, неофіційна, він з нею не розписувався, — відповів він. — Батько їй заповідав нашу дачу в Глевасі. Вона там і живе!

— Так? Цікаво, — промовив змученим голосом поранений хлопець. — А я б зараз відбивну з’їв.

— Молоток є! — посміхнувся Клейнод. — Але ось тільки м’яса немає. Та й я б не радив вам відбивну в такому стані. Відбивна вимагає здоров’я. Інакше — на шкоду. Вам би зараз курячого бульйончику. Але я тут затримуватися не збираюся, та й холодильник у мене порожній.

У холодильнику в старого, і в цьому Олег уже встиг переконатися раніше, панувала охолоджена порожнеча. Тільки на внутрішній полиці дверцят лежало двоє яєць. Добре, хоч вода з крана текла, і на прохання пораненого старий приніс йому холодної води.

— Ви, до речі, що тут робили? — запитав старий.

— Та ж за вас злякався. Подумав, що вбили.

— Ага, отже, все ж таки є у вас залишки совісті! — сумно посміхнувся він.

— А вас що, били? — Олег вказав поглядом на розпухлий ніс.

Клейнод похитав головою.

— Тиск. Я коли хвилююся, він підскакує, і тоді — з носа кров. З дитинства.

— Ну, слава Богу, — видихнув Олег. — А то я вже злякався, коли кров на підлозі побачив.

— Дивно, — старий кинув на нього іронічний погляд. — Незважаючи на всю вашу недбалість, я чомусь відчуваю до вас довіру... Ну, майже відчуваю, — поправив себе.

— Чому дивно? — болісно посміхнувся Бісмарк. — Я взагалі-то позитивна людина. Нікому нічого поганого не зробив.

— У вас все попереду, Олежику. Все попереду.

— Але ви ж щойно сказали, що відчуваєте до мене довіру.

— У моїй ситуації можна довіряти будь-чому. І чашці теж, — він кинув погляд на горня з водою у руці в Олега, що вже всівся на підлозі.

— А у мене до вас кілька запитань було, — Олег потер пальцями чоло, немов намагався зосередитися.

— Це щодо листів від Польського?

— І щодо листів теж. Але спочатку про цю громадську організацію, яку ви заснували. Як вас той хлопець знайшов?

— Та як? Випадково. Я з пошти виходив — пенсію отримував, а він до мене на вулиці звернувся. Запитав, чи не хочу я додатковий заробіток до пенсії, наплів сім мішків гречаної вовни, але показав пачку грошей. Чимось він мені сподобався... Я ще подумав: добре, що він до мене звернувся, адже там десятки пенсіонерів стояли в черзі, і навіть на вулиці.

— Ага, виходить, він вас випадково вибрав? — Бісмарк посміхнувся.

Старий іронії не помітив і простодушно кивнув.

— А ви поліцію не викликали? — Олег вирішив змінити тему.

— Навіщо? — здивувався господар. — У нас тут у будинку вже чотири квартири обікрали. Поліція була, злодіїв не знайшли. А тут і красти нема що. Один збиток — двері.

— А хіба ваш тато нічого цінного не зберігав? — мовби ненароком запитав Бісмарк.

Клейнод напружився.

— Звідки ви взяли?

— Ну так з листів до вашого батька... Там Польський його «хранителем» називає.

— У мене немає звички читати чужі листи.

— Невже листи батькові для вас чужі?

— Не чужі — це листи мені. Але мені ніхто не пише. А листи не мені — чужі. Що тут незрозумілого?

— Але ви ж їх дбайливо зберігаєте. До того ж конверти були розкриті.

— Зберігати і читати — різні речі. Я ще татові санаторно-курортні книжки зберігаю. З п’ятдесятих років. Зберігаю і не читаю, просто так, як пам’ять.

Олегова голова боліти перестала. Він помацав рану під мокрим рушником. Від дотику пальців вона заболіла, але щойно забрав руку, хворобливі відчуття пропали. Покрутив у руках рушник, подивився на плями крові й на сліди зеленки на ньому.

— У вас зеленка є? — запитав.

— Була, всю вам на голову вилив! — відповів старий.

Олег заплющив очі. Уявив себе в лікарняній палаті, а поруч — у білому халаті — Ріну з бинтом у руках. І ось вона бере й починає накручувати бинт на голову, постійно підтягуючи його, щоб міцніше тримався.

«Де вона? Що з нею?» — подумав Олег і зрозумів, що проникла в його думки зовсім щира турбота про зниклу дівчину.

— Вам погано? — голос старого зазвучав співчутливо. — Може, вийдіть на вулицю, а я вам швидку викличу. А раптом у вас струс мозку?

— Сподіваюся, що ні, — відповів Бісмарк і став обережно підніматися.