Андрій Курков - Ключі Марії

Несподівано його роздуми перервав приглушений голос невідомого.

— Товаришу Кранц?

Остап Маркович від несподіванки сіпнувся і заторохтів, ковтаючи слова:

— Що? Е-е... ви помилились.

— Ні, — почув у відповідь. — З цього дня ви — товариш Кранц. Чим вам не до вподоби цей псевдонім? Хочете запропонувати кращий? Адже ви так підписували статті за буржуазної Польщі?

Маркович онімів і не знав, що відповісти. Перед ним виріс високий кремезний чоловік у цивільному, його пронизливі очі, здавалося, пропікають наскрізь. Грубо витесане обличчя зі слідами віспи не викликало жодного довір’я. А статті, які Маркович підписував псевдонімом, волів би більше не згадувати, бо то були відверто антисовєтські статті. Отже, вже настукали. Але хто? Адже ж уся редакція виїхала. Йому перехопило подих, за хвилю проплямкав:

— Ні-ні, я нічого... З ким маю честь?

Чоловік узяв його під руку і відвів набік, подалі від черги. А за мить перед очима історика зблиснула червона книжечка НКВС, але так швидко, що прочитати прізвища не вдалося. Маркович відчув, як гаряча печія піднімається до грудей і бракне повітря. Руки в нього почали труситися, а на чолі проступив піт. Але він набрався сміливості й пробелькотів:

— Пробачте, я не встиг прочитати, як вас звати.

— Полковник НКВС Ваврик. Пройдімо... сядемо до машини і поговоримо.

Маркович подумав: «Це все... кінець...» і покірно підійшов до авта, дверцята перед ним відчинилися, а чиясь рука потягнула його всередину. За мить він опинився поміж двох чекістів. Той другий був у темних окулярах і смачно затягувався цигаркою. За запахом Маркович розпізнав «Герцеґовіну Флор» — улюблені цигарки Сталіна. Чоловік у темних окулярах викинув недопалок, підняв шибку й уважно поглянув на професора.

— Товариш Кранц... — промовив з притиском. — Я з цікавістю проглянув ваші статті, де ви поширювали примітивні вигадки про Країну Рад. Я розумію, що ви змушені були виживати за важких умов режиму поміщицько-буржуазної Польщі. І ми в принципі можемо увійти в ваше становище. Дати, так би мовити, шанс виправитися і ступити на шлях спокутування помилок. Якби ми думали, що ви людина безнадійна, то відразу ж відправили б вас в Узбекистан на плантації бавовнику. Але ми так не думаємо. Тому доручаємо вам відповідальну справу. Ви повинні стежити за професором Куриласом. Тільки й усього. Будете доповідати про всі його розмови. Нас цікавить найменша дрібниця.

Маркович з перших слів цієї тиради напружився, чекаючи найгіршого, але поступово його попустило, він осмілів і спробував боронитися:

— Але він нічого не каже крамольного. Він весь у наукових дослідженнях.

— Наукові дослідження нас цікавлять у першу чергу. Не переживайте, ви цим своєму колезі не зашкодите. Навпаки, він колись буде вдячний за те, що завдяки вам не потрапив у халепу.

— У нас є до вас ще одне маленьке прохання, — втрутився полковник Ваврик. — Запросіть професора і його дружину в гості.

— Вони у мене днями були... — заметушився історик. — Ми так часто не гостюємо. Часи важкі. Не надто є чим прийняти.

— Про це не хвилюйтеся. Скажете, що приїхав до вас давній товариш. Скажімо, з Таллінна... І привіз вгощення — вино, горілку, закуски.

— Я буду цим товаришем, — засміявся колега Ваврика. — Борис Король до ваших послуг. Теж історик.

— А чому з Таллінна? — поцікавився Маркович.

— Бо я справді днями звідти прибув. З конференції, присвяченій дружбі народів. Отримав орден «Знак Почета». Хіба це не причина відзначити?

— Гаразд, — погодився Маркович. — А коли ви хочете, аби я їх запросив?

— Скажімо, завтра чи позавтра. То вже від них залежить, коли їм буде зручніше. Але бажано не затягувати. І відразу ж зателефонуєте мені. Ось вам мій номер. Запросіть ще декого зі своїх друзів. Ми про все подбаємо заздалегідь.

Після цього чекісти відчинили дверцята, й Маркович вийшов з авта, відчуваючи, як його хитає, однак не хотів зраджувати хвилювання, тому зупинився й закурив, чекаючи, поки авто від’їде. Довго проводжав його затуманілим поглядом, не знаючи, радіти чи журитися тим, що його таки не арештували, не повезли із собою. Ще ні.

Потім він обережно роззирнувся, цілком слушно підозрюючи, що за ним можуть стежити, намагаючись з’ясувати, куди він після такої розмови піде. Однак нічого підозрілого не помітив. Люди довкола перебували в постійному русі. Ніхто не стояв оддалік і не курив, не читав газету. Тоді він повернувся на трамвайну зупинку і якраз вчасно, бо під’їхав трамвай. Маркович зайшов у передні двері й упівока дивився, хто зайде після нього. Один недбало вбраний чоловік його зацікавив — він стояв на східцях біля задніх дверей і дивився у шибу. На наступній зупинці Маркович вийшов, пройшов кілька метрів і раптом, мовби спохопившись, повернув назад. Недбало вбраний чоловік ішов йому назустріч, на його обличчі відобразилося здивування. Маркович проминув його, отже, за ним таки був хвіст. Але він і так не збирався ні до кого заходити й подався далі пішки додому.