Андрій Курков - Ключі Марії

На Флоріянській біля номера 12 вони зупинилися. Олесь підійшов до вікна в партері й постукав. За мить фіранка відхилилася і їх уважно оглянули. Потім заскрипіла брама, й вони побачили старого заспаного сторожа.

— А-а, пане Олесю, ви, як завше, пізненько. І цього разу не самі?

— Ні. Несподівано приїхала сестра.

— Звідти? — кивнув поза плечі сторож.

— Звідти, — відповів Олесь і тицьнув йому дрібні в руку.

Вони піднялися сходами на другий поверх і опинилися в помешканні, яке блідо осявало місячне світло, і яке складалося з одного покою, просторої кухні з балконом і лазнички. В передпокої стояла масивна шафа, що до половини влізла в стіну, біля неї низенький журнальний столик зі стопкою газет. Олесь поміг дівчині скинути плаща й повісив його у шафі. Вони перейшли до кухні, де тихо хурчав заморозник фірми «General Electric» — ще один спадок по колишніх заможних хазяях.

Потім хлопець затягнув на вікнах штори, поставив на стіл свічку і черкнув сірником. Арета скрикнула від несподіванки.

— Що з вами? — здивувався він, бо ж нічого особливого не зробив, лише запалив свічку.

— Нічого, нічого, — замахала вона руками. — Тільки відставте її набік, на край столу.

Він слухняно поставив свічку на край столу, все ще не розуміючи, що її сполохало. Вона ж з цікавістю роззиралася по покою, водячи ліхтариком по стінах, що були завішані чужими світлинами, а ще різними дзиґарями. Один, завбільшки з людський зріст, стояв під стіною і несподівано привітав їх голосним шипінням та розміреним бамканням.

— Це все ваше? — здивувалася вона.

— Ні. Тут жив годинникар з дружиною і дітьми. Їх виселили в гетто. А на світлинах — їхнє щасливе родинне життя, якого вже не вернути.

— І хто тепер господар?

— Місцевий фольксдойч. Він винаймає це помешкання нашій редакції. З’явилося нове явище в час цієї війни: «тройґендер», себто людина, яка опікується єврейським чи польським майном, якщо власник утік. За право займатися цим люди платять золотом. А потім нишпорять по всіх закутках, виколупують паркет, підважують дошки і підвіконня, обстукують стіни...

— І що?

— І знаходять те, що шукали.

— А ви щось знайшли?

— Ні. Якось не мав бажання наживатися на чужому горі... Ви будете спати в покої. Я — на кухні на канапі. Може, маєте бажання повечеряти?

— Я не голодна, дякую.

— Тоді просто посидимо за вином. Ви не проти?

— Ні. Ще наче рано лягати.

Після тригодинної дрімоти Олег знову перехилив горня кави, майже залпом, немов очікував від неї миттєвого ефекту. Ефект прийшов поступово. Бадьорість, що неохоче поверталась у тіло, змішувалася з лінощами, стопорила розумовий процес, відправляла з недавнього минулого якісь не зовсім чіткі флешбеки: то згадувалася Ріна і її голос, то раптом перші розкопки в Криму під керівництвом Адіка, то ніч з саперною лопаткою в руках між стіною Софії і Софійським собором. Ці візуальні спогади затрималися, і якось дивно, але дуже виразно засвербів мізинець правої руки. І зовсім автоматично, не думаючи, Олег знайшов золотий сиґнет і надів на ниючий палець. І палець замовк, відключився від загальної нервової системи організму, здатної передавати сигнал до мозку від будь-якого нервового закінчення.

За вікном стемніло від важких хмар, що набігли на небо. Олег увімкнув світло. На столі все ще лежали документи ГО «Інститут-архів». Бісмарк сфотографував на мобілку кожен з них, а потім засунув їх назад у папку разом з усіма іншими паперами. А до себе підсунув листи Польського. Тепер йому для загострення уваги не вистачало тільки коньячного смаку на язику, і він швидко виправив ситуацію.

Розклавши листи в хронологічному порядку, він сховав найостанніші на спід пачки. Почав з ранніх.

Почерк Польського його зацікавив. У час друкованих документів читати написане рукою здавалось принаймні справою екзотичною. А тут ще й літери чимось нагадували цифри. Жодної ніжної округлості, як у Ріниному почерку, жодної схожості на друковані, як у почерку самого Бісмарка, що з самого початку надавав перевагу клавіатурі комп’ютера і не дуже дружив з ручками. Деякі літери Польського просто вистрілювали вгору або вниз і скидалися на гібрид алфавіту і клинопису. Але читати його почерк було неважко.

«Як там Міла? — питав Польський у листі в Клейнода-старшого. — Сподіваюся, вам вдається проводити теплі дні на дачі!»

Олег посміхнувся. Навіть такі банальні рядки давали йому додаткову інформацію. Дивно, що Клейнод не згадав жодного разу ні про дачу, ні про цю Мілу. На конверті листа красувався грецький поштовий штемпель 2008 року. Отже, у той час сім’я Клейнодів була куди численнішою, ніж зараз. І, схоже, жилося їм не так уже й погано.