Андрій Курков - Ключі Марії

Публіка стала розходитися.

— Чи ви мене проведете? — запитала Арета Олеся.

— Звісно. Де ви живете?

— На Підваллі. А ви?

— На Флоріянській, — відповів він. — Тоді ходімо.

Олесь помітив, як Косач незадоволено провів їх очима. Стільки часу увихатися біля панни, а потім випустити з рук — це для нього, мабуть, було прикро. Але чи хтось тут у чомусь винен?

На вулиці вже було темно і прохолодно, ліхтарі не світили, у вікнах теж було темно, лише де-не-де пробивалися смужки світла з-поза штор, зраджуючи помешкання, зайняті завойовниками, бо лише їм можна було вмикати світло. Добре хоч вечір був зоряним і місячним. Арета взяла Олеся під руку й притулилася, мовби не вперше вони отак спацерували. Кілька хвилин вони йшли мовчки, він чув тепло її тіла, і йому хотілося її пригорнути, коли раптом з-за рогу вигулькнула пара підозрілих типів. У їхніх руках зблиснули ножі. Скільки Олесь у Кракові жив, жодного разу не потрапляв у таку пригоду, і був ошелешений, бо не мав при собі жодної зброї. Інстинктивним рухом затулив собою Арету.

— Шо, піцусь? — прохрипів один з них. — Злякався? Не бійся. Дай нам іно кілька ґрейцарів — і йдіть собі вільно.

— Нема в мене грошей.

— Але краля має бранзолєтку, перстеника, кульчики... — втрутився його товариш. — Чи ти хочеш, аби ми самі відібрали?

— Нє-нє, гадаю, вона мудра кобітка, то сама скине, — додав перший.

Олесь стягнув з себе маринарку і намотав на ліву руку.

— Га-га-га! — зареготали розбишаки. — Думаєш, це тебе порятує?

Він знав, що не порятує, але щось треба було робити. Якби не їхні ножі, він би першим кинувся в бійку, а так доводилося зволікати й вичікувати.

Один заходив з лівого боку, другий підступав з правого, граючи ножиком перед Олесевими очима. Ось він вхопив Арету за зап’ястя. Хлопець спробував вибити ножа, але тут трапилося несподіване: дівчина викрутила руку нападника так спритно, що той упав усім тілом на неї і, здивовано скрикнувши, звалився на землю, перечепившись через її ногу. Рука була зламана, а він стогнав, звиваючись від болю. Ніж випав, Олесь закопнув його в каналізаційний люк. Тим часом другий зробив випад ножиком у його бік, але Арета і того перехопила, потягнула на себе, зловила його руку вже обіруч і рвучко вдарила об своє коліно. Почувся хрускіт кісток. Бандит заскавулів і втратив свідомість — кістка стирчала з руки двома скривавленими гостряками.

Олесь здивовано кліпав очима, коли дівчина смикнула його за руку і потягнула далі. Він ішов, наче сновида, все ще подумки прокручуючи те, що відбулося, і не розуміючи, як це могло статися. Здавалося, що це сон, цього не було, бо таке не може бути. Але Арета крокувала таким рішучим кроком, що він не наважувався ні про що говорити.

Хвилин за десять попереду пролунав дзвінкий цокіт кованих чобіт.

— Патруль, — сказав Олесь і поліз до кишені. — Шукайте посвідку.

Арета розщіпнула торбинку й стала порпатися в ній, присвічуючи маленьким ліхтариком. Патруль невмолимо наближався, кроки чобіт лунали все гучніше, в темряві солдат ще не було добре видно, лише темні силуети насувалися на них. Брами в будинках на ніч замикали, й прошмигнути у будь-яку з них було неможливо. А дівчина все ще мотлошила торбинку, і видно було, як втрачає терпець. Але терпець утратив і Олесь:

— Все, беріть мене знову під руку, — наказав. — Ідемо спокійно вперед.

— Але я не знайшла! — прошепотіла вона з розпачем.

— Пізно.

Він заплів її руку за свою і ледь не поволік назустріч патрулю. Двоє вояків на чолі з офіцером, побачивши їх, зупинилися.

— Доброго вечора, — привітався Олесь. — Ми працюємо в газеті. Готували останній номер. Ось моє посвідчення.

Офіцер узяв документ, оглянув його, присвічуючи ліхтариком, повернув і запитав:

— А документи фройляйн?

Олесь відчув, як Аретина рука затремтіла.

— Це моя дружина. Ми живемо неподалік на Флоріянській. Вона вперше побувала в редакції, і їй так усе сподобалося, що ми не зауважили, як стемніло. Пробачте нам, більше це не повториться.

— Вам справді на Флоріянську?

— Так, під 12 номер.

— Гаразд. Надалі або виробіть документ дружині, або не запрошуйте так пізно до редакції. Добраніч.

Коли вони відійшли трохи далі, Олесь сказав:

— Тепер вам не залишається нічого іншого, як піти до мене.

— Гадаєте, не прослизнемо на Підвалля? — завагалася вона.

— Ні. Таких патрулів сновигає кілька. Наступний може виявитися не таким увічливим. Тому не сперечайтеся.

— Я й не сперечаюсь, — покірно погодилася Арета.