Андрій Курков - Ключі Марії

Новий страх змусив Бісмарка підійти до зламаних дверей і акуратно штовхнути їх. Вони відчинились. У коридорі темно і тихо.

Він швидко зайшов усередину і прихилив двері. Завмер. Після кількох секунд тиші зітхнув з полегшенням і знову ввімкнув на мобільнику ліхтарик.

Кухонна тумба, використана, як барикада, позаминулої ночі, стояла під стіною, там, де він її і залишив на вимогу старого. Дверцята були відчинені, всередині порожньо. Отже, Клейнод навіть не спромігся посунути її ввечері до дверей і наповнити залізяками: сковорідками, прасками, молотком для відбивання м’яса. Або, може, йому стало погано? Не вистачило сил? Старість не радість.

Не вимикаючи ліхтарика, зайшов на кухню. Під ногами дзенькнула тарілка. Опустив промінь на підлогу — весь посуд розкиданий, навіть духовка відкрита, і з неї стирчить брудна чорна решітка.

Дверцята шафи в кімнаті теж розчахнуті навстіж, одяг валяється на підлозі. Три шухляди письмового столу висунуті. Олег якось і уваги на цей стіл раніше не звернув, він був завалений журналами та паперами, як і підлога під стінами.

«Але де ж старий?» — задумався Бісмарк, водячи променем ліхтарика по кутках.

Він підійшов до ніші, де старий ховався. Там його теж не було. Але щось у цій ніші здалося Олегові дивним. Він сам заліз боком туди, щоб роздивитися цей тісний куточок. Коли ж провів по ніші пальцями, то відчув протяг. Здивований, натиснув на нішу за шафою, і перед ним, рипнувши, трохи відчинилися невисокі, півтораметрові дверцята, обклеєні тими ж сіро-блакитними шпалерами, що й уся кімната.

Олег хотів було відчинити їх навстіж, подивитись, що за ними. Але тут знову перелякана думка спробувала його зупинити: «Там труп! Там точно труп!» — дудніла вона. «Ну і що? — раптом абсолютно тупо заперечив їй Олег. — Я ж поки не знаю, що там!» І, нагнувшись, виставивши вперед ліхтарик, ступив у темний простір.

Комору, в якій він опинився, можна було б знімати в дитячих фільмах жахів.

Старомодне з чотирма мідними галками залізне ліжко під протилежною стіною, над нею наївний сільський гобелен з двома оленями в лісі. На дерев’яній, пофарбованій коричневою фарбою підлозі, килимок і поруч шльопанці. Вікна нема. Ліворуч у кутку тумбочка з зачиненими дверцятами і шухлядою над ними — теж зачиненою. Отже, сюди нічні відвідувачі не дісталися.

Олег знову відчув протяг і, спантеличений, повільно провів ліхтариком по стінах. Посвітив на стелю — там на дротику висів патрон з лампочкою. Знайшовши швидко, де вмикається світло, він вимкнув ліхтарик і трохи розслабився.

Сам висунув шухлядку тумбочки, а там документи — пенсійне посвідчення, картка киянина, паспорт, якісь квитанції.

«Ось воно — святая-святих сімейства Клейнодів!» — іронічно подумалося йому.

І тут щось привернуло його увагу до килимка, який раніше, мабуть, був яскравішої барви. Він сів навпочіпки, доторкнувся до темної плями. Пальці відчули мокре. Піднісши руку до обличчя, побачив на подушечках кров.

Стало дійсно страшно, і він боязко зикнув на прочинені дверцята, які вели через вузьку, практично не помітну нішу просто до великого приміщення.

Повернувшись до кімнати, він не наважився ввімкнути світло, а на вулиці ще панувала сірість. Променем ліхтарика обстежив захаращену підлогу. Знайшов ще кілька плям крові і ще одну в коридорі.

«Все ж таки труп був! — думка принесла на язик гіркоту. — Треба швидше звідси валити!»

І тут до його вух долинув болючий скрип вхідних зламаних дверей.

Недовго думаючи, Бісмарк пірнув у потаємну нору і щільно зачинив за собою низенькі двері.

Остап Маркович, вийшовши з університету, зайняв чергу на трамвайній зупинці і болісно роздумував над тим, що діється в стінах навчального закладу. Нові совєтські наукові сили, які з’явилися в університеті, були заражені ідіотичною ідеологією Маркса-Лєніна-Сталіна і верзли нісенітниці, які перебували від справжньої науки на відстані гарматного пострілу. Сперечатися з ними було небезпечно, тому кожен відмовчувався або ж тільки кивав. Професори, що прибули з Польщі, тікаючи від німців, мали ширші погляди на світ і були сміливішими, але й вони розуміли, що проти тупої сили наука безпорадна. Надалі навчати студентів викривленої брехливої історії Маркович не міг. Йому хотілося звільнитися, поїхати на село й перечекати цей страшний час.