Андрій Курков - Ключі Марії

Дорогою обдумував, що повинен сказати дружині, а що Куриласові. Вирішив, що правди їм не скаже. Курилас завше був доволі обережним у висловлюваннях навіть у вузькому колі. Не повинен би спалитися. Але ж казали запросити ще когось... Може, Гуркевича?

Увечері Маркович зателефонував Куриласові й запросив на вечерю з нагоди приїзду його давнього знайомого Бориса Короля. Курилас спочатку вагався: «Недавно ж були... не знаю, що на це дружина... та й робити багато... », але почувши, що буде особливе вгощення, скорився. Він любив гарну компанію. Врешті-решт було корисно розпружитися і побити кілька годин байдики. Гуркевич теж не віднікувався і обіцяв прийти.

Того дня, коли мала відбутися вечеря, четверо жилавих молодиків мовчки внесли до помешкання Марковича ящик з напоями і ящик з делікатесами. Його дружина була на роботі, товар приймав господар. З цікавості він зазирнув до напоїв і, побачивши там дорогі грузинські коньяки, шампанське в плетених кошулях, французькі вина, похитав здивовано головою: «Ото живуть люди!» Але ні, він ніколи не зможе дотягнутися до них, він завше буде лише звичайним сексотом, якому лише інколи вдасться поживитися окрушками з «комуністичного» столу.

Небавом прибув і Король з пишною молодицею, в якої блюзка аж тріщала на грудях.

— Це Галя, — відрекомендував господареві причепурену жінку з гарно намальованим обличчям.

Галя скинула хустину, голова її була у папільотках.

— Вибачте, товариш Борис так несподівано мене запросив, що я не встигла накрутитися. Ото, поки ми їхали, я в машині і крутилася.

— Нічого-нічого, час є, — сказав Король. — Галя — спритна дівчина...

— Ой, скажете таке — дівчина! — розреготалася Галя.

Король хляпнув її по сідниці і додав:

— Вона зараз займеться сервіруванням. Вам нічого не доведеться робити. А потім, коли закінчить, буде грати роль моєї дружини. Однак нам треба узгодити окремі моменти, тому перейдімо до вашого кабінету.

Чекіст узяв Марковича під руку й повів його впевненою ходою туди, де містився кабінет, так, мовби не раз уже там бував.

Ще ніколи в житті Олегові так сильно не хотілося до Греції! І не на острів Андрос, де живе пенсіонер-археолог Польський, а просто до Греції, де його ніхто не знає і він нікого не знає, а це означає, що анонімність і безпека йому будуть там забезпечені.

Нервовий шок, пережитий кілька днів тому, досі давався взнаки. То раптом починав смикатися край повіки. То стукотіло в скронях, але стукіт цей ставав сильнішим і відчутнішим лише після спогадів про сірий ранок у квартирі Клейнода. І насправді йому вже не хотілося згадувати той ранок, але він сам спливав у пам’яті з неминучістю лайна, яке, як не топи, все одно легше за воду і обов’язково спливе на поверхню.

Найстрашніший момент пережив Бісмарк, коли, приклавши вухо до потаємних дверцят, слухав чиїсь кроки, і раптом вони наблизилися, а дверцята, несподівано відчинившись, так штовхнули Олега, що він не встояв і з гуркотом звалився на підлогу. І одразу почув крик, і крик цей був не його. Немов хтось вирішив викричати його страх.

Скутий жахом, він лежав у темряві і не бачив, а відчував, як хтось заглядає всередину, вже після того, як крик замовк. Він чомусь вирішив підповзти до дверцят і зачинити їх. Звідки тільки з’явився такий ідіотський план? Але коли він підповз і піднявся на коліна, щоб сильніше штовхнути потайні дверцята назад, у повітрі щось злетіло і з глухим ударом опустилося йому на маківку. І навколо відразу посвітлішало. У темряві засвітилося безліч зірочок-світлячків. Він обм’як і впав обличчям на дерев’яну підлогу. Зникаючою свідомістю встиг упіймати світло щойно ввімкненої лампочки.

— Ну ви мене й налякали! — сказав йому Клейнод за годину або дві, коли Олег знову розплющив очі.

На голові у нього лежав мокрий холодний рушник. Він все ще перебував у таємному схроні, лежачи на підлозі.

— То ви живий? — видушив з себе Бісмарк, розглядаючи опухлий ніс старого і запечену кров на його неголеному підборідді.

— Поки що живий, — кивнув той. — Я вас чесно чекав до одинадцятої. А потім зрозумів, що вам на мене наплювати... І сховався.

— Тут?

— Що ви! Тут я б помер від страху. Це ж безвихідь! Ні, у мене є ще одна схованка. Останній притулок, так би мовити.

Олег кивнув. Він згадав, як старий замикав його, ідучи по листи.

— Я вас не дуже сильно? — запитав після паузи Клейнод.