Андрій Курков - Ключі Марії

Львів, червень 1941. Маркович дізнається про користь дружби з чекістами

Маркович страшенно нервував, боявся, що не вдасться йому ця роль. Не можна, щоб колеги щось запідозрили. Треба, щоб усе виглядало природно.

— Властиво, я про вас нічого не знаю, — промовив він, умощуючись на канапі.

Король сів навпроти на крісло й закурив.

— Так, звісно, нам треба домовитися про окремі деталі. Отже, звідки ви мене можете знати?

— І гадки не маю, — стенув плечима Маркович.

— Неправильна відповідь. Ви ж були в Москві на нараді викладачів? Куриласа там не було. Ось там ми й познайомилися. Я викладав у Таллінні від часу його визволення. Зараз приїхав до Львова і викладатиму історію у Львівському університеті.

— Це правда? — запитав обережно Маркович.

— Звичайно, що правда. Наступного тижня мене офіційно представлять новим завідувачем кафедри історії СССР.

— А що з...

— З Комарницьким? Ви ще не чули? На жаль, він не виправдав довір’я. Його відправили кудись на Схід. Здається, в Ташкент. Там теж потрібні фахівці з історії. Га-алю! — гукнув він на повні груди, й луна покотилася покоями. — А принеси нам рислінгу!

— Вже несу! — озвалася Галя й за кілька хвилин принесла охолоджену запітнілу пляшку та канапки з кав’яром, потім наповнила келихи й зникла.

— Ну, на здоров’я! — промовив чекіст, піднявши келих. Вони випили і чекіст продовжив: — Як бачите, з нами вигідно дружити. Ось ми з Куриласового помешкання виселили наших громадян, які прибули з Росії, звільнили з тюрми його служницю. Все для того, щоб людина працювала «на благо родіни», як сказав товариш Сталін... — Він зробив павзу, наповнив келихи і усміхнувся: — А ви людина обережна... Навіщо ви виходили з трамвая, міняли напрямок руху, якщо не збиралися нікуди заходити?

Маркович почервонів.

— Не знаю... Це якось машинально вийшло. Я відчув, що за мною стежать. І тоді повів себе, як хлопчак. До кого я б міг іще піти? Це було б безглуздо.

— Звісно, що так. Це просто наше керівництво перестрахувалося.

— А можна поцікавитися... — несміливо почав Маркович.

— Звісно, можна. Слухаю вас, — Король закинув ногу на ногу, взяв канапку і став ліниво жувати.

— Я хотів запитати... Ви ж фактично на двох роботах?

— Маєте на увазі роботу в НКВС? Так. Це моє основне місце праці. Але фактично ми всі повинні працювати на двох роботах. Батьківщина все ще в небезпеці. Тому працювати для неї — обов’язок і честь. Я радий, що ви погодилися помагати нам.

— Чесно кажучи, не розумію, який сенс у цій вечірці. Курилас не скаже нічого такого, що б вас зацікавило. Ми знаємося чимало літ, але ніколи не вели слизьких розмов.

— Справді? — Король прискалив око. — І минулого разу не розмовляли?

Маркович зблід. Що вони можуть знати? Були ж самі свої.

— Н-не пригадую...

— А ви напружте пам’ять. Про що говорив, наприклад, Гуркевич? А про що ви?

Маркевич відчув, як пітніють долоні. Отже, хтось з їхнього кола доніс.

— Ну-у, я не бачу там нічого крамольного, — промовив обережно. — Про розстріли галичан, які виїхали до Союзу, повідомляли ваші ж газети. Вибачте, але я вважаю це помилкою.

— Так, маєте рацію, — Король ще раз наповнив келихи. — Товариш Сталін уже покарав тих негідників, які організували перегини в політиці. Авжеж, я погоджуюся, що нічого страшного ви тоді не говорили, а все ж, зачепивши ці теми, неважко було перегнути палку. Я це до того, що й цього вечора бажано, щоб ви не цуралися розмов про політику. Я вам поможу. Ви ж розумієте, нам важливо знати, хто чим дихає.

Маркович поглянув на годинника:

— Скоро надійде з роботи моя дружина.

— Чудово. Гадаю, Галя вже дала собі раду. Ходімо поглянемо.

І справді у вітальні на видовженому столі красувалися тарілки з нарізаною ковбасою, салом, шинкою, червоною рибою та сиром, з оселедцями, посипаними цибулькою, канапки з кав’яром, оливки. Посередині манив око паштет, прикрашений, наче святковий торт. А поміж тим усім — різні напої. В Марковича розбіглися очі. Йому ніколи не доводилося бачити подібного столу. Окрім одного разу. Тоді, коли побував у Москві.

При появі господині Галя з чекістської буфетниці вмить перетворилася на пані професорову і стала розповідати, яке чудове місто Таллінн, які там крамниці, які прекрасні речі можна придбати. Незабаром поприходили Куриласи й Гуркевичі, їх теж вразив стіл.

— Ого-го! — дивувався Курилас. — То в Естонії ще можна надибати такі делікатеси? У нас вже з рік, як усе тільки з-під поли.