Андрій Курков - Ключі Марії

— Навіщо? — запитав він. — Він нізащо не бажав тікати зі мною, хоча багато його друзів-науковців утекло. Але він не міг покинути своїх книжок і рукописів. Мама була не проти тікати і підтримувала мене. А він бігав по кабінету, обмацував стелажі, хапав рукописи в оберемки і питав: «Куди? Куди я це все сховаю?» Ви не знаєте мого батька. Він вріс у свій кабінет, як рослина у вазонок.

— Я розумію. Але він у небезпеці. Ви ж не маєте від нього жодної звістки. Чи не так?

— На жаль, так, — зітхнув Олесь.

— Минулого тижня вашого батька викликали до НКВС і дали завдання, яке він зобов’язався виконати. Не жахайтеся, ніхто його на сексота не вербував. То було чисто наукове доручення: розшифрувати старовинний текст. Точніше, знайти в ньому те, що їх цікавило. Ваш батько, як науковець, цим, звісно, захопився. Його навіть не треба було переконувати чи змушувати. Він узявся за роботу. Однак ми повинні його зупинити. Це завдання він не повинен виконувати.

Олесь потер чоло. Вона говорила так самовпевнено, а голос втрачав ніжні дівочі тони, що це почало його бентежити, але він і не здогадувався, що має відбутися далі, й що вона ще може сказати набагато тривожнішого.

— Звідки вам усе це відомо? — не витерпів, вдивляючись у її очі.

— Не суттєво. Чекісти передали вашому батькові четверту книгу Єноха. Вони при НКВС мають цілий відділ, який займається потойбічними силами, досліджує з’яви духів, янголів, навіть займається такою проблемою, як створення нової людини, яка матиме силу і спритність вовка.

— Дивовижно, скільки ви всього знаєте. Ви розвідниця?

— Якщо ви гадаєте, що я на когось працюю, то ні. Я працюю на себе. Отже, ваш батько отримав з рук чекістів також продовження «Хроніки Ольгерда».

— Невже! Вона ж пропала, — здивувався Олесь.

— Ні. Вона вціліла. Тепер ваш батько вивчає обидва раритети. Він може не розуміти, до якої катастрофи це призведе.

— Катастрофи? Про що ви кажете? В чому катастрофа? — він не вірив своїм вухам. — Наукове дослідження давніх текстів може викликати катастрофу?

— Саме так. Тому його треба врятувати.

— Що означає врятувати? — він не міг второпати, куди вона веде. — Йому щось загрожує?

— Звісно. Після того, як він передасть чекістам свої напрацювання, вони його знищать, як небажаного свідка.

Її слова своєю загадковістю знову підсилили в ньому стан тривоги. Навіть не хотілося вірити, що це чує. Вона не каже, звідки все це знає, а він чомусь повинен їй довіряти.

— Це мені просто не вкладається в голові, — промовив Олесь. — Хто ви? Звідки знаєте про НКВС? Ви розмовляли з моїм татом?

Відповідь була аж надто скупа:

— На жаль, невдало.

Йому здалося, що вона бавиться з ним, як кицька мишкою, і це починало злити.

— Що це означає? — наполягав він, вимагаючи конкретної відповіді. — Ви бачилися з ним?

— Бачилася, — нарешті звірилася вона. — Була в його кабінеті. Намагалася пояснити, що його чекатиме. Переконувала, що роботу треба пригальмувати. Однак він, мабуть, цілком слушно, вирішив, що я провокаторка, і не став зі мною розмовляти. Навіть вийняв зі шухляди револьвера і погрожував мені.

Олесь дивився на неї здивовано, не зводячи очей. Аретине обличчя було злегка затіненим, а в очах блимали спокійні й лагідні світелка, мовби нічого тривожного вона й не говорила.

— Ну, якщо він почув усе те, що почув я, то, мабуть, він і справді так вирішив. Але гаразд, — кивнув. — Як ви збираєтеся рятувати мого батька?

— Переправити його сюди, — сказала вона буденним тоном, мовби то була справа не важча, ніж переїхати з Кракова до Сянока.

— Але як? — не розумів Олесь. — Кордони вже замкнені. Ви ж самі мусили добиратися сюди нелегально.

— Так і було, — погодилася вона. — Але я маю свій канал. У Карпатах.

— Це дуже ризиковано, — заперечив він. — Мій батько не молодий і не надто здоровий. Окрім того, він без мами нікуди не піде.

— Це менш ризиковано, аніж залишатися йому там. Звісно, ми переправимо обох ваших батьків.

Олесь задумався. Що далі, то все загадковішою ставала ця дівчина, така не схожа на поетес, яких йому досі доводилося бачити. Вона більше скидалася на валькірію чи амазонку з задатками ватага, на людину, яка має мету й будь-що-будь її досягне. Тільки якою була її мета насправді, неможливо було здогадатися.

— Чому ви думаєте, що його вб’ють? — не здавався він.

— Їм свідки не потрібні.

— Це зрозуміло, свідки нікому не потрібні. Але що він знає таке, за що його треба знищити?