Андрій Курков - Ключі Марії

Вона зітхнула.

— Ще не знає.

Перша думка була, що Арета глумиться над ним, чинить дивний експеримент, мовби перевіряючи його на присутність здорового глузду, але говорила вона цілком поважно, от тільки нічого толком не пояснюючи. Олесь наповнив келихи і сказав:

— Ви мене дивуєте, говорячи суцільними загадками. Тобто мого батька можуть убити, коли він розшифрує давні тексти, які йому вручили?

— Так.

— А до того його життя в безпеці?

— Так.

— Отже, якщо він у тих манускриптах розкопає те, що їм потрібно, то від тієї хвилини приречений? — доскіпувався він.

— Він їм буде більше не потрібний. А як людина, яка докопалася до суті, — ще й небезпечний. Чи мало вони знищили науковців?

— Скільки ж у нас часу?

— Лічені дні. Ви ж не маєте контакту з батьком, щоб застерегти його і підказати, аби він не надто квапився. Можливо, він вас би послухав. В іншому випадку... Його вб’ють. — Вона на хвилю вмовкла, поклала руку на Олесеву і додала зимним тоном: — Або вони, або я.

Учорашня поїздка під мрякою на Оболонь виявилася марною. Красницькі вже більше трьох років не жили на Оболонській Набережній. Про це Бісмаркові повідомили нові мешканці квартири — молода пара з немовлям, яке Олег не бачив, але чув усі ті десять хвилин, що провів на їхній кухні. Хлопець, який заробляв на кавових апаратах, установлених у різних фірмах, страждав алергією на кофеїн і частував його чаєм, а молода мама то зазирала на хвильку, то бігла назад на поклик дитини, то знову приходила по пляшечку з молоком, що грілася в каструльці з гарячою водою.

— У них стільки фотографій на стінах висіло! Я їм кажу: заберіть, це ж пам’ять! — розповідав хлопець. — А цей Роман тільки рукою відмахувався! Вони ж емігрували, речей багато з собою брати не хотіли, меблі продавали ще зо два тижні після підписання договору про продаж квартири.

— А вам нічого не пропонували купити або подарувати? — поцікавився ліниво Олег, не дуже переймаючись розмовою, а скоріше підтримуючи її з вдячності за гостинність.

— Ну, дві люстри нам залишили, більше нічого. Фотографії я виніс на смітник. Вони в рамках там кілька днів лежали, потім зникли. Напевно, хтось заради рамок забрав.

— А їм скільки років було, Красницьким?

— Років під сімдесят, але жваві. Роман джинси носив. Дружина одягалася простіше, але теж цілком сучасно.

— А куди вони поїхали? До родичів?

Новий господар знизав плечима.

Сьогоднішня мжичка могла би легко змусити Олега залишитися вдома і не їхати на Воскресенку. Але іншої погоди на найближчі дні не обіцяли, а Адік все одно скоро зателефонує і запитає. Так що чорт з ним, з дощем. На Олеговій куртці чудовий капюшон. Він не промокає. І нехай до цього Ревенка О. О. майже годину їзди, зате вже ввечері він зможе розповісти Адікові про все і запитати про гроші на Грецію. Адже ще трохи, і вода в Егейському морі і справді охолоне.

Ревенко Г. О. виявився не чоловіком. Ганні Олександрівні Ревенко археолог Ревенко був дідусем, і саме вона мешкала на першому поверсі хрущовки на бульварі Перова. Виглядала років на сорок. Зустріла неочікуваного гостя в сірому спортивному костюмі і в вірменських гостроносих капцях на босу ногу.

Щось Олегові відразу підказало, що вона живе сама. Вона теж радо запросила гостя на кухню і теж запропонувала чаю. Кухня, мабуть, з часів дідуся і бабусі не бачила ні ремонту, ні оновлення. За винятком газової плити і холодильника.

— Може, холодну котлетку до чаю? — запропонувала Ганна Олександрівна. — У нас тут кулінарія поруч, дуже добре готують.

Олег кивнув. Грюкнули дверцята холодильника і перед гостем з’явилася тарілочка з не надто привабливою котлеткою.

— А що він такого розкопав, що ви про нього книжку пишете? — поцікавилася жінка.

— Я взагалі про українську археологію пишу, — пояснив Бісмарк, уловивши, що насправді внучку геть не цікавлять досягнення дідуся. — Мені сказали, що Олександр Іванович брав участь у розкопках на території Софійського Собору разом з Георгієм Польським та іншими.

Він уважно стежив за її обличчям, поки вона його слухала. А слухала вона його неуважно, занурюючи в окріп чайний пакетик на ниточці.

— Він мені не розповідав, — процідила байдуже, піднявши очі на гостя. — Та й тоді у мене було бурхливе життя. Так що навіть якщо б розповідав...

— А він давно помер? — обережно запитав Олег.