Пауло Коэльо: Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

Прала мою одіж, готувала вечерю, балакала про всілякі дрібниці й укладала мене спати.

Якось уранці, коли я вже майже закінчувала своє писання, почувся шум автомобіля. Серце мені стрепенулось, та я не хотіла повірити тому, що воно підказувало мені. Я почувалася вже вільною від усього, готовою повернутися в світ і знову стати частиною його.

Найтяжче вже минуло — щоправда, смуток залишався.

Та серце не схибило. Навіть не відірвавши очей від рукопису, я відчула його присутність і звук його кроків.

— Пілар, — промовив він, сідаючи поруч.

Я не відповіла. Я далі писала, та мені вже було несила дати лад думкам. Серце калатало, намагаючись вискочити з грудей і помчати йому назустріч. Та я не пускала.

Він залишився сидіти, задивившись на річку, а я писала й писала без упину. Так ми й провели цілий ранок, слова не промовивши, — і я пригадала мовчання вночі біля колодязя, де раптом збагнула, що я його кохаю.

Коли від утоми вже й рука затерпла, я на хвильку зупинилася. І тоді він заговорив:

— Було вже поночі, коли я вийшов з печери й не зміг тебе знайти. І тоді поїхав до Сарагоси, — казав він. — І поїхав до Сор’ї. І об’їхав би цілий світ, шукаючи тебе. Потім вирішив повернутися до монастиря П’єдра, сподіваючись натрапити на який-небудь слід, і зустрів одну жінку. Вона вказала мені, де ти. І сказала, що ти чекала на мене всі ці дні.

На очі мені набігли сльози.

— І тепер я сидітиму поряд, поки ти сидітимеш над річкою. А коли йтимеш спати, лягатиму перед твоїм домом. А якщо помандруєш далеко, поїду вслід. Аж доки не скажеш мені: йди собі геть. Тоді я піду. Та все одно кохатиму тебе до кінця моїх днів.

Я не могла приховати сліз. І бачила, що він теж плаче.

— Хочу, щоб ти знала одну річ... — почав він.

— Не кажи більш нічого. На, читай, — відповіла я, простягнувши йому сторінки, які тримала на колінах.

весь день я сиділа й дивилась на води річки П’єдри. Жінка принесла нам бутерброди й вино, сказала щось про погоду й знов залишила самих. Та раптом він припинив читати й, занурений у свої думки, полинув поглядом за обрій.

Зрештою, мені захотілось прогулятися лісом, пройти повз маленькі водоспади, по схилах, кожен з яких має свою історію і щось означає. А коли сонце почало сідати, я повернулася на те місце, де залишила його.

— Дякую, — були його перші слова, коли він віддавав мені аркуші. — І пробач.

Над річкою П’єдрою я сіла й усміхнулася.

— Твоє кохання спасає мене й повертає мрії, — продовжив він.

Я мовчала, незрушна.

— Пригадуєш 137-й псалом? — запитав він.

Я заперечно хитнула головою. Боялася щось говорити.

— Над річками Вавилонськими, там...

— Так, так, пам’ятаю, — сказала я, відчуваючи, що потроху повертаюся до життя. — У ньому мовиться про вигнання. Мовиться про людей, що повісили свої арфи на гілках, бо не могли співати пісень, яких просить серце [29] Письменник дещо неточний; неможливо було співати на вимогу поневолювачів: «...співу бо пісні від нас там жадали були поневолювачі наші, а веселощів наші мучителі». .

— Але, оплакавши тужливо омріяну землю, псалмо-співець обіцяє сам собі:

Я знов усміхнулася.

— А я вже потроху забував. Ти ж нагадала мені.

— Як ти думаєш, чи повернеться до тебе твій дар? — запитала я.

— Не знаю. Але Господь щоразу давав мені другий шанс у житті. От і з тобою дає. І допоможе віднайти мій шлях.

— Наш шлях, — знову перервала я.

— Авжеж, наш.

Він узяв мене за руки й допоміг піднятися.

— Іди збери свої речі, — мовив він. — Мрії потребують праці.

Січень 1994 р.

Життя Пауло Коельйо є головним джерелом натхнення для його книжок. Він жартував зі смертю, уникнув божевілля, грався з наркотиками, витримав катування, експериментував із магією та алхімією, вивчає філософію і релігію, невситимо читав, втрачав і відновлював віру, зазнавав муки й утіхи від кохання.

Він автор багатьох міжнародних бестселерів, включаючи «Алхіміка» — одну з найвпливовіших книжок усіх часів. Його твори перекладено 83 мовами, видано понад 230 мільйонів примірників у всьому світі.