Пауло Коэльо: Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

Шум води був усюдисущим — водоспади були довкруж мене, і я бачила присутність Великої Матері, яка йшла слідом, хоч куди б я рушала. Так, Вона любила світ; любила світ із тою само силою, що й Бог, — адже вона теж віддала свого сина, щоб його принесли в жертву люди. Та чи розуміла вона любов жінки до чоловіка?

Певно, що вона страждала через любов, та це була інакша любов. Її великий Наречений знав усе, творив чудеса. Її наречений на Землі був скромним трудівником, що вірив у все те, що оповідали її сни. Вона ніколи не знала, що означає покинути чоловіка чи бути покинутою ним. Коли Йосип збирався вигнати її з дому, бо вона була вагітна, Наречений з небес тут-таки послав ангела, щоб такого не сталось.

Син покинув її. Але діти завжди покидають батьків. Неважко страждати від любові до ближнього, від любові до світу чи від любові до своєї дитини. Таке страждання дає відчуття, що все це є частиною життя, що цей біль — благородний та величний. Неважко страждати через любов до великої справи чи до своєї місії: це лише звеличує серце стражденного. Але як пояснити страждання через коханого чоловіка?

Це — неможливо. Люди тоді почуваються в пеклі, бо вже не існує ні благородності, ні величі, саме безголів’я.

ієї ночі я лежала на студеній землі, й холод знеболив мене. На якусь мить я подумала, що можу померти, коли не знайду притулку, — то й що? Усе найважливіше в моєму житті було щедро дане мені впродовж одного тижня — і забране протягом однієї хвилини, що я й слова вимовити не встигла.

Тіло моє почало тремтіти від холоду, та мені було байдуже. У якусь мить воно це припинить, адже витратить геть усю свою енергію на спроби зігріти мене, і вже далі не зможе зробити нічого. І тоді тіло повернеться до звичного спокою, і смерть прийме мене в свої обійми.

Я тремтіла отак більше години. І спокій прийшов. Перш ніж зімкнути повіки, я почала вчувати мамин голос. Вона оповідала мені історію, яку розказувала, коли я була ще дитиною, й навіть не підозрювала тоді, що ця історія — про мене.

«Один парубок і одна дівчина шалено закохалися одне в одного, — на межі сну й марення звучав мамусин голос. — І вирішили вони стати нареченими. А наречені завжди щось дарують одне одному.

Та хлопець був бідним; єдине, що він мав, — то годинник, успадкований від дідуся. Думаючи про прекрасне волосся своєї коханої, він вирішив продати годинник, щоб купити для неї красиву срібну защіпку.

І дівчина так само не мала грошей на подарунок до заручин. Тоді вона пішла у крамницю найбагатшого торговця містечка й продала йому своє волосся. А на ті гроші купила золотий ланцюжок для годинника свого коханого.

І ось вони зустрічаються в день свята заручин, і вона дарує йому ланцюжок для годинника, що вже проданий, а він їй — защіпку для волосся, котрого вже немає».

прокинулася від того, що мене тряс якийсь чоловік.

— Випий! — казав він. — Випий скоріше!

Я не розуміла, що відбувається, й не мала сил опиратися. Він розтулив мені губи й змусив випити якусь рідину, що опалила мене зсередини. Я побачила, що він у самій сорочці, а на мені — його куртка.

— Пий іще! — наполягав він.

Я так і не розуміла, що ж воно коїться, та все одно послухалась. А потім знову склепила повіки.

друге я опритомніла в монастирі; поруч якась жінка пильно дивилася на мене.

— Ви мало не померли, — промовила вона. — Якби не монастирський сторож, вас би вже не було на світі.

Заточуючись, я підвелася, не тямлячи гаразд, що роблю. Частково пригадалися події минулого дня, і мені захотілось, аби сторож ніколи там і не проходив.

Але тепер нагода померти вже минула. Мені доведеться жити далі.

Жінка відвела мене на кухню й дала кави, печива та хліба з олією. Вона ні про що не питала, а я теж нічого не пояснювала. Коли я скінчила їсти, вона віддала мені мою сумку.

— Ану, глянь, чи там усе на місці, — мовила вона. — Та певно ж. У мене з собою майже нічого немає. — У тебе є твоє життя, дівчинко моя. Довге життя. Стався дбайливіше до нього.

— Тут неподалік місто, а в ньому є одна церква, — сказала я, стримуючи сльози. — Учора, перед тим, як прийти сюди, я увійшла до цієї церкви з...

Я не знала, як би то пояснити.

— ...з одним другом дитинства. Мені вже набридло ходити по церквах, але тієї миті били дзвони, й він сказав, що це знак і що нам треба зайти.