Пауло Коэльо: Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

Я нічого не сказала. Він узяв мене за руку.

— Вибач мені мою різкість.

Я поцілувала його в руку й притулила її до мого обличчя.

— Ось що я хочу тобі пояснити, — мовив він, знов усміхнений. — Що відколи я тебе знову зустрів, я збагнув, що не можу змушувати тебе страждати через мою місію.

Мені стало тривожно.

— Учора я збрехав. Це була перша й остання неправда, яку я тобі сказав, — повів він далі. — Насправді, замість піти до семінарії, я зійшов на гору й розмовляв із Великою Матір’ю. І сказав їй, що, коли Вона бажає, я піду від тебе й продовжу свій шлях. У мене будуть і далі юрми хворих під дверима, поїздки серед ночі, нерозуміння тих, хто прагне заперечити віру, нахабні погляди тих, хто не вірить, що любов рятує. Якби Вона попрохала мене, я б відмовився від того, що люблю найбільше у світі, — від тебе.

Я знов пригадала священника. Він мав рацію. Вибір був зроблений того ранку.

— Тим часом, — провадив він, — якби було можливо усунути цю чашу з мого життя, я пообіцяв би служити світові через моє кохання до тебе.

— Що ти кажеш? — спитала я перелякано.

Та він ніби не чув мене.

— Немає необхідності зрушувати з місця гори, щоб довести свою віру, — вів далі він. — Я був готовий віч-на-віч протистояти стражданню, але не ділити його з іншим. Якби я й далі йшов тим шляхом, у нас ніколи не було би будинку з білими фіранками і видом на гори.

— Знати нічого не хочу про цей будинок! Навіть поріг його не переступлю! — озвалась я, ледве стримуючись, аби не закричати. — Я хочу товаришити тобі, бути поряд у твоїй боротьбі, бути серед тих, що відважуються першими. Чи ж ти не розумієш? Ти повернув мені віру!

Сонце вже пересунулося на небі, і його промені заливали тепер стіни печери. Але вся ця краса починала втрачати зміст.

Бог заховав Пекло всередині Раю.

— Ти просто не уявляєш, — відказав він, і я побачила, що його очі благали мене про розуміння. — Ти не уявляєш собі ризику.

— Але ж ти був щасливий, ризикуючи!

— Я був щасливий, ризикуючи. Та це є моїм ризиком.

Я хотіла перервати його, та він не слухав мене.

— Так от, учора я благав Діву про чудо, — повів він далі. — Попрохав її забрати в мене мій дар.

Я просто не могла повірити в те, що чула.

— У мене є трохи грошей і весь той досвід, що дали мені роки подорожей. Ми купимо будинок, я знайду собі роботу і служитиму Богові, як то робив святий Йосип — зі скромністю безіменної людини. Я більше не потребую чудес для підтримання моєї віри. Мені потрібна ти.

Я відчула слабкість у ногах, ніби мала знепритомніти.

— І тої миті, коли я попрохав Діву позбавити мене мого дару, я заговорив дивними мовами, — провадив він. — І ось що мови сказали мені: «Приклади долоні до землі. Твій дар вийде з тебе й повернеться у лоно Матері».

Мене охопила паніка.

— Невже ти...

— Так. Я послухався веління Святого Духа. Туман почав розвіюватися, і сонце знову зблиснуло поміж гір. Я відчув, що Пресвята Діва розуміє мене, адже вона теж дуже кохала.

— Але ж вона пішла за своїм чоловіком! І прийняла діяння свого сина!

— Пілар, ми не посідаємо Її сили. А мій дар перейде до іншої людини; він ніколи не пропадає. Учора, з того бару, я подзвонив до Барселони й скасував лекцію. Ми їдемо до Сарагоси, ти там декого знаєш, там можемо й почати. Я швидко знайду роботу.

Та я більше вже не могла про щось думати.

— Пілар! — гукнув він.

Але я вже прямувала назад, до тунелю, і вже не було дружнього плеча, за яке б я трималася, натомість за мною ішли безліч хворих, що мали померти, родини, що мали страждати, чудеса, що ніколи не здійсняться, радісний сміх, що ніколи не прикрашатиме світ, гори, що завжди залишаться на тому самому місці.

Я не бачила нічого — лише майже відчутну на доторк темряву, що оточила мене.

ад річкою П’єдрою, там я сиділа та й плакала.

Спогади про ту ніч були безладні й розпливчасті. Знаю лише, що я була близько від смерті, — та не пригадую ні її обличчя, ні куди вона мене тягнула.

Я б хотіла пригадати її, — щоб теж витрутити зі свого серця. Та мені не вдається. Усе здається сном, відколи я вийшла з того темного тунелю й зустрілася зі світом, на який уже теж опустилася ніч.

Жодна зірка не сяяла на небі. Неясно пригадую, як дійшла до машини, дістала свою маленьку сумку й пішла собі геть не знати куди. Мабуть, я дісталася шосе, сподіваючись піймати попутку до Сарагоси, але то було марно. Зрештою я повернулася до монастирських садів.