Пауло Коэльо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

— Кому це ти дякуєш?

— Їй. І тобі, хто став знаряддям повернення моєї віри.

Він підступив до берега підземного озера. Поглянув на його води й усміхнувся.

— Ходи сюди, — попрохав він.

Я підійшла.

— Маю розповісти тобі щось таке, чого ти ще не знаєш, — промовив тоді.

Його слова змусили мене напружитись. Але погляд його був спокійним, тож заспокоїлась і я.

— Усі люди на Земній кулі посідають один дар, — повів він. — У деяких він проявляється сам собою, інші мають працювати, щоб відкрити його. Я працював над своїм даром ті чотири роки, що провів у семінари.

Тепер я, якщо вжити термін, якого він навчив мене, коли отой старигань не пускав нас до церкви, мала стати його «співсценаристом».

Мала зробити вигляд, що ні про що не знаю.

«Він не блукав, — подумала я. — Не було манівців зневіри, був шлях радості».

— І що ж ти робив у семінарії? — запитала я, намагаючись виграти час, аби краще впоратися зі своєю роллю.

— Це несуттєво, — відказав він. — Головне, що я розвинув у собі дар. Я спроможний зцілювати, коли Бог цього бажає.

— Як чудово, — відповіла я, удаючи подив. — Нам не доведеться витрачатися на лікарів!

Та він не засміявся. І я почулася справжньою дурепою.

— Я розвинув мій дар завдяки практикам просвітлення, які ти бачила, — повів він далі. — Спочатку я й сам дивувався; я молився, благав про сходження Духа Святого, лікував накладенням рук і повертав здоров’я багатьом хворим. Моя слава почала ширитись, і день за днем люди стояли в черзі біля дверей семінарії, очікуючи моєї допомоги. У кожній гнійній і сморідній рані я вбачав рани Христові.

— Я відчуваю гордість за тебе, — озвалась я.

— Багато хто в монастирі був проти, але настоятель надав мені повну підтримку.

— Ми продовжимо цю працю. Підемо разом по світу. Я очищатиму рани, ти благословлятимеш їх, а Бог являтиме свої чудеса.

Він відвів очі й задивився на озеро. Здавалося, ніби хтось іще присутній у тій печері, — щось схоже я відчула тієї ночі, коли ми сп’яніли біля колодязя у Сен-Савені.

— Я вже розповідав тобі, але можу повторити, — повів він далі. — Якось уночі я прокинувся, бо вся кімната сяяла. Я побачив обличчя Великої Матері і її сповнений любові погляд. Відтоді я вряди-годи почав бачити Її. Я не можу її викликати, але іноді Вона з’являється. У ті часи я вже був обізнаний з працею справжніх революціонерів Церкви. Знав, що моя місія на Землі, крім лікування, полягала у підготуванні ґрунту для поновного прийняття людьми Бога-Жінки. Жіночий первень, стовп Милосердя знов піднесеться, а Храм Мудрості відбудується в серцях людей.

Я дивилась на нього. Вигляд його, напружений перед тим, знову став спокійним.

— Це мало свою ціну, яку я був готовий заплатити.

Він застиг, не знаючи, як далі вести свою сповідь.

— Що ти хотів сказати словами «був обізнаний»? — запитала я.

— Шлях для Богині можна було би відкрити лише словами й чудесами. Але світ улаштований не так. Усе буде важче: сльози, нерозуміння, страждання.

«Отой священник, — мовила я про себе, — спробував посіяти страх у його серці. Але я додам йому духу».

— Це не шлях болю, це шлях служіння й слави, — відповіла я.

— Більшість людських істот досі не довіряє любові.

Я відчула, що він хоче сказати мені щось, та не знає як. Можливо, мені вдасться допомогти йому.

— Я думала про це, — перервала я його. — Перша людина, яка зійшла на найвищу вершину Піренеїв, розуміла, що життя без ризиків не має благодаті.

— І що ж ти знаєш про благодать? — спитав він, і я побачила, як він знову напружився. — Одне з імен Великої Матері — Благодатна Цариця Небесна [24] Одна з об’яв Богородиці, шанована в католицькій церкві. Відома також як Цариця Небесна Чудесного Медалика. Остання назва пов’язана з явленням Богородиці французькій черниці Катрін Лабуре у 1830 р., яку Богородиця попрохала виготовити медалик із її зображенням. Його виготовили 1831 р. за описом черницею свого видіння. Такий медалик і є той, що в дитинстві була загубила героїня роману. , і Її щедрі руки проливають Її благословіння на всіх людей, які вміють одержати його.

Ми ніколи не можемо судити про життя інших, тому що кожен знає свій власний біль і мав своє зречення. Одна річ зрозуміти, що ти — на правильному шляху, але інша — що твій шлях єдино можливий.

Ісус сказав: у домі Отця мого багато жител [25] Йоана 14:2. . Дар — це благодать. Але благодаттю є також уміння вести життя, сповнене гідності, любові до ближнього й праці. У Марії на Землі був чоловік, що прагнув показати цінність безіменної праці. Але саме він, тримаючись у затінку, забезпечив дах і поживу, аби його дружина й син змогли здійснити все те, що здійснили. Його праця має таку саму важливість, як і їхня, хоч їй майже не надають значення.