Пауло Коэльо: Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

Тепер гори вже підкорені, космонавти вже пересуваються в позаземному просторі, на Землі не залишилося жодного острівця, хоч би найменшого, який ще можна було б відкрити. Та для духа ще лишались великі пригоди — і одна з них була дарована тепер мені.

Це було благословенням. Отець-настоятель нічого не розумів. Ці болі не ранять.

Блаженний той, хто може зробити перший крок. Одного дня всі дізнаються, що людина спроможна говорити мовою ангелів, що всі ми маємо дари Святого Духа й можемо творити чудеса, лікувати, пророкувати, розуміти.

ісля обіду й до вечора ми ходили по каньйону, згадуючи часи нашого дитинства. Він заговорив про це вперше; під час нашої поїдки до Більбао здавалося, що Сор’я йому вже не цікава.

Однак тепер він розпитував подробиці життя всіх наших друзів, прагнув дізнатися, чи щасливо вони живуть і чим займаються.

Нарешті ми дійшли до найбільшого водоспаду П’єдри, який, назбиравши воду з усієї мережі тутешніх струмків, скидав її з висоти майже тридцяти метрів. Ми постояли біля краю, слухаючи оглушливий шум, споглядаючи веселку на серпанку, що утворюють безліч крапелин над великими водоспадами.

— Кінський Хвіст, — промовила я, сама дивуючись, що досі пам’ятаю назву, почуту колись дуже давно. — Я пригадую... — обізвався він.

— Ага! Я знаю, про що ти хочеш сказати!

Звісно, я знала! За водоспадом ховався величезний ґрот. Ще дітьми, повернувшись із нашої першої прогулянки до монастиря П’єдра, ми кілька днів поспіль балакали про нього.

— Печеру, — таки докінчив він фразу. — Ходімо туди! Пройти поза потоком води зверху було неможливо. Ченці в давнину прорили тунель, що починається від найвищої точки водоспаду й веде під землею до задньої частини ґроту.

Знайти вхід було неважко. Влітку, очевидно, лампочки вказували дорогу; але ми тепер були там самі, й тунель був геть темний.

— Ми підемо просто зараз?

— Звичайно. Покладися на мене.

Крізь отвір поряд із водоспадом ми почали спуск. Хоча нас оточувала пітьма, ми знали, куди йдемо, — він же попросив, аби я поклалась на нього.

«Дякую, Господи, — думала я, а тим часом ми все глибше проникали в лоно землі. — Тому що я була заблуканою вівцею, а Ти привів мене в стадо. Бо моє життя померло, а Ти його воскресив. Бо кохання вже не жило в моєму серці, а Ти повернув мені цю благодать».

Я трималася за його плече. Мій коханий спрямовував мої кроки по дорогах мороку, відаючи, що ми знову вийдемо на світло й порадіємо йому. Могло трапитися в майбутньому, що настали б часи, коли обставини повернуть навспак; і тоді я повела б його з такою ж любов’ю і з такою ж певністю, аж доки дісталися б ми надійного місця, де разом змогли б відпочити.

Ми просувалися повільно, і спуску, здавалося, не буде кінця. Можливо, це був новий обряд переходу — кінець епохи, у яку жоден промінець не світився в моєму житті. І в міру того, як я крокувала тим тунелем, пригадувала, як же багато часу втратила я, не рушаючи з місця, намагаючись пустити коріння у ґрунт, де геть нічого не зростало.

Та Бог був милостивим і повернув мені втрачену наснагу, омріяні пригоди, чоловіка, якого — підсвідомо — чекала все своє життя. Я не відчувала жодних докорів сумління через те, що він тепер ішов із семінарії; адже існувало багато способів служити Богові, як панотець казав, а наше кохання тільки б їх примножило. Відтепер я теж мала змогу служити та допомагати, — і все це завдяки йому.

«Дякую, Господи, що Ти помагаєш мені служити Тобі. Навчи мене бути гідною цього. Дай мені сил бути підпомогою в його місії, крокувати поряд із ним по Землі, удосконалювати моє духовне життя. Нехай усі наші дні будуть такими ж, як були ці — далі й далі, зцілюючи хворих, втішаючи засмучених, розповідаючи про любов Великої Матері до всіх нас».

ум води раптом почувся знов, світло залило нашу дорогу, а чорний тунель перетворився на одне з найкращих видовищ на Землі. Ми опинилися всередині величезної печери — розміром із цілий собор. Три стіни її були кам’яні, а четвертою був Кінський Хвіст — вода звергалася згори в смарагдово-зелене озеро просто під нашими ногами.

Сонячне проміння пронизувало водоспад, і вологі стіни сяяли.

Ми сперлись на камінь і мовчали.

Давніше, в нашому дитинстві, це місце було схованкою піратів і зберігало скарби з наших дитячих фантазій. А тепер це було чудом Матері Землі; я відчувала, що перебуваю в її череві, знала, що сама Вона присутня тут, захищаючи нас кам’яними стінами й змиваючи наші гріхи своєю водяною стіною. — Дякую, — вимовила я вголос.