Пауло Коэльо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

Я читала в його очах, як він тисячу разів уявляв собі цю мить — і яким тоді мало би бути все довкола нас, і моя зачіска, і колір мого одягу. І я хотіла вимовити «так», сказати, що його ласкаво просять, що моє серце перемогло у битві. Хотіла сказати, як я його кохаю, як я бажаю його тієї миті.

Але я й далі мовчала. І, ніби уві сні, зсередини спостерігала за його внутрішньою боротьбою. Бачила, що перед ним зринула можливість мого «ні», страх утратити мене, строгі слова, що він чув у подібних обставинах, — адже всі ми проходимо крізь це, й у нас більшає шрамів.

А тоді його очі засяяли. Я розуміла, що він уже долає всі ті перепони.

Тоді я прибрала одну руку з його руки, взяла склянку й поставила її на край столу.

— Упаде, — сказав він.

— Атож. І я хочу, щоб ти її штовхнув.

— Розбив склянку?

Так, розбив склянку. Жест нібито простий, але він криє в собі страхи, яких ми ніколи достоту не зрозуміємо. Що ж такого особливого, якщо розіб’ється дешева склянка, адже всім нам траплялось таке скоїти принаймні раз у житті?

— Розбити склянку? — повторив він. — Навіщо?

— Ну, я можу дати кілька пояснень, — відповіла я. — Та насправді це просто так — щоб розбити.

— Для тебе?

— Ні, звісно.

Він дивився на склянку на краю столу — боячись, аби не впала.

«Це обряд переходу, як ти сам кажеш, — хотілося вимовити мені. — Те, що заборонено. Склянки не б’ються навмисно. Коли ми заходимо в ресторани чи до себе в дім, то пильнуємо, аби келихи не стояли на краєчку стола. У нашому світі заведено пильнувати, щоб келихи не падали на підлогу».

А проте, думала я далі, коли ми їх таки розбиваємо ненароком, то бачимо, що нічого страшного не трапилося. Офіціант каже «не переймайтеся», і я в житті не бачила, щоб у якомусь ресторані розбиту склянку включали в рахунок. Розбиті склянки — частка буденного життя, і, б’ючи їх, ми не завдаємо ніякої шкоди собі, ресторану чи нашому ближньому.

Я хитнула стіл. Склянка гойднулася, але не впала.

— Обережно! — мимовільно вигукнув він.

— Розбий склянку, — натиснула я.

Розбий склянку, думала я про себе, бо це символічний жест. Спробуй зрозуміти, що я всередині себе порозбивала речі набагато важливіші, ніж якась склянка, і я з того щаслива. Придивися до своєї внутрішньої боротьби й розбий цю склянку.

Адже батьки навчили дбайливості як до скла, так і до тіла. Навчили, що дитяча закоханість — марна, що ми не повинні відвертати людей від духовного покликання, що люди не творять чудес і що ніхто не вирушає в путь, не знаючи, куди йде.

Розбий цю склянку, будь ласка, — і звільни нас обох від усіх цих триклятих упереджень, від цієї манії пояснювати геть усе й робити лише те, що схвалюють інші.

— Розбий цю склянку, — ще раз попрохала я.

Він устромив погляд у мої очі. Потім його рука повільно посунулася по столу й торкнулася склянки. А тоді раптовим рухом він зіштовхнув її на підлогу.

На брязкіт розбитого скла всі обернулись до нас. А він, замість загладити провину якимось вибачливим рухом, усміхнено дивився на мене, і я теж відповідала йому усмішкою.

— Не переймайтеся, — гукнув офіціант, що подавав у залі.

Але він не звернув уваги. Він підвівся, занурив пальці в моє волосся й почав мене цілувати.

Я теж запустила руки йому у волосся, обійняла щосили, вкусила його за губи, відчула у своєму роті його рухливий язик. Це був поцілунок, якого я так довго чекала, — який народився біля річок нашого дитинства, коли ми ще не розуміли, що таке кохання. Поцілунок, який завис у повітрі, коли ми виросли, який у пам’яті про медалик мандрував по світу, який заховався за стосами книжок про державну службу. Поцілунок, який губився стільки разів, і ось тепер був віднайдений. Та хвилина поцілунку містила в собі роки пошуків, розчарувань, нездійснених мрій.

Я прикипіла до нього в поцілунку. Нечисленні відвідувачі, які були в барі, напевно, дивилися та й гадали, що бачать просто поцілунок. Вони не знали, що в тій хвилині поцілунку містився підсумок мого життя, його життя, життя будь-кого, хто чекає, мріє й шукає свого шляху під сонцем.

У тій хвилині поцілунку зосередилися всі миті щастя, яких я зазнала.

ін стягнув з мене одяг і увійшов у мене з силою, з острахом, з бажанням. Мені навіть було трохи боляче, та це не мало жодного значення. Так само, як жодного значення не мала тієї миті й моя насолода. Я гладила руками його голову, чула його стогони й дякувала Богові за те, що коханий нарешті тут, усередині мене, змушуючи мене почуватися так, ніби це вперше.