Пауло Коэльо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

Його погляд подаленів.

— Над річками Вавилонськими, там ми сиділи та й плакали, — промовив він, ніби говорячи сам до себе. — На вербах там повісили ми свої арфи [20] Цитата з Псалмів, 136(137):1—2. Тут подається переклад Івана Огієнка, ближчий до дещо змінених письменником віршів португальського перекладу Біблії. Другий вірш українського перекладу ледь переінакшено (слово «там» замість «у ньому»), щоб передати мову роману. Повністю перший вірш (скорочений автором) звучить так: «Над річками Вавилонськими, там ми сиділи та й плакали, коли згадували про Сіона!», другий: «На вербах у ньому повісили ми свої арфи»; слова «у ньому», що стосуються Сіона, в португальському перекладі передані як «lá», що означає «там». .

— Як це сумно, — відказала я.

— Це — перші рядки одного псалма. У ньому розповідається про вигнання, про тих, хто хоче повернутися на землю обітовану, та не може. І це вигнання ще триватиме певний час. Що я можу зробити, аби спробувати запобігти стражданню того, хто хоче передчасно повернутися до Раю?

— Нічого, панотче. Геть нічого.

нде він, — сказав священник.

Я побачила його. Він уклякнув на снігу метрів за двісті від мене. Був без сорочки, і я — навіть на відстані — помітила, що тіло його почервоніло від морозу.

Він похилив голову, молитовно склавши руки. Не знаю, чи то під впливом обряду, на якому я була присутня попереднього вечора, чи то через спогад про жінку, яка складала дрова біля хати, та я відчувала, що споглядаю людину велетенської духовної сили. Людину, що більше не належала до цього світу — вона жила у єднанні з Богом та просвітленими духами Височіні. Сяяння снігу довкруж неї, здавалося, ще посилювало це враження.

— На цій горі існують ще й інші, подібні до нього, — заговорив священник. — У постійному поклонінні, причащені до Бога й Пресвятої Діви. Слухаючи ангелів, святих, пророцтва, слова мудрості та переповідаючи все це невеличкому гурту вірних. І поки триватиме так, усе буде гаразд. Та він не залишиться тут. Він піде по світу й проповідуватиме ідею Великої Матері. Поки що Церква цього не бажає. А у мирян є достатньо каміння, аби пожбурити в перших, хто заговорить про це.

— І є в них ще й квіти, щоб осипати тих, хто прийде потім.

— Так. Тільки це — не його випадок.

І панотець попростував до нього.

— Куди ви, панотче?

— Обудити його з цього трансу. Сказати, що ти мені сподобалася. І що я благословляю цей союз. Хочу зробити це тут, у цьому місці, що є священним для нього.

Мене почало млоїти — таке трапляється, коли відчуваєш страх, але не знаєш причини цього страху.

— Мені необхідно подумати, панотче. Я не знаю, чи це напевно.

— Не напевно, — відказав він. — Багато батьків помиляються щодо дітей, адже гадають, ніби знають, що для них є найкращим. Я не є твоїм батьком і знаю, що дію помилково. Але маю сповнити своє призначення.

Я почувалась дедалі бентежніше.

— Не треба відволікати його, — сказала я. — Нехай він сам вийде зі свого споглядання.

— Він не повинен бути тут. Повинен бути з тобою.

— Можливо, він у цю мить розмовляє з Дівою Марією.

— Можливо. Та хай навіть так, ми повинні підійти до нього. Якщо я наближуся з тобою, він зрозуміє, що я все розказав тобі. Він знає, про що я думаю.

— Сьогодні — день Непорочного Зачаття, — наполягала я. — Дуже особливий для нього день. Я спостерігала його радість учора ввечері, там, перед печерою.

— Пречиста є важливою для всіх нас, — відповів панотець. — Але тепер уже я не бажаю сперечатися про релігію: ходімо ж до нього.

— Чому ж просто зараз, панотче? Чому так негайно?

— Бо я знаю, що він у цю мить вирішує своє майбутнє. І може так статися, що обере хибний шлях.

Я розвернулася й почала спускатись тою ж стежиною, по якій ми і піднялися. Панотець рушив за мною.

— Що ти робиш? Невже не бачиш, що ти — єдина, хто може врятувати його? Невже не бачиш, що він тебе кохає і все покине заради тебе?

Я крокувала все швидше, увігнатися за мною було нелегко. Та він усе одно чимчикував поряд.

— Саме цієї миті він робить свій вибір! І, можливо, цей вибір — покинути тебе! — звертався до мене священник. — Борися за те, що кохаєш!

Та я не зупинялася. Крокувала якомога швидше, лишаючи позаду гору, священника, необхідність щось обирати. Я знала, що чоловік, який біг позаду, читає мої думки й розуміє, що буде марною всяка спроба змусити мене повернутися. Та він усе одно наполягав, переконував, боровся до кінця.