Пауло Коэльо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

Та, видно, погано забула. Досить було трьох днів, щоб усе повернулось.

— Панотче, у мене є право на щастя. Я повернула собі втрачене, знову втратити не хочу. Я боротимуся за своє щастя. Якщо ж відмовлюся від такої боротьби, це означатиме, що я відмовляюся й від мого духовного життя. Як кажете ви, це означало б відступитися від Бога, відмовитися від власної снаги, від моєї жіночої сили. Я боротимуся за нього, панотче.

Я знала, що цей низенький і товстенький чоловік тут робить. Він прийшов, щоб переконати мене покинути мого друга, тому що він має до здійснення важливіше призначення.

Ні, я не збираюся повірити в казку цього священника, що крокує поруч, нібито він був би радий нашому одруженню, нашому майбутньому життю в домі, подібному до того, у Сен-Савені. Панотець казав це, щоб обманути мене, щоб я послабила оборону, а тоді — з посмішкою — переконати мене в протилежному.

Він прочитав мої думки і нічого не сказав. А може, він обманював мене, — не вміє він відгадувати, про що думають інші. Туман швидко розсіювався, і тепер я могла бачити шлях, схил гори, поле й укриті снігом дерева. Мої почуття теж яснішали.

А грець його все побий! Якщо навіть це правда й священник таки здатний читати думки, нехай прочитає і дізнається про все. Нехай знає, що вчора він прагнув покохатися зі мною, а я відмовила — і тепер шкодую.

Учора я думала, що якби він поїхав геть, то я могла б завжди просто спогадувати старого друга дитинства. Та це було дурістю. Навіть якщо його член і не проник у мене, та проникло щось глибше і сягнуло самого серця.

— Панотче, я ж люблю його, — повторила я.

— Та я теж. Любов завжди коїть дурниці. У моїм випадку, вона змушує мене намагатися змінити його долю.

— Але мою змінити буде нелегко, панотче. Учора, під час молитов перед печерою, я відкрила, що теж можу пробудити в собі ці дари, про які ви кажете. І я використаю їх, щоб утримати його поряд із собою.

— Нехай би так і було, — сказав священник, і його обличчя осяяла легка усмішка. — Хай би тобі це вдалося.

Панотець зупинився й дістав із кишені чотки. Тоді, стискаючи їх у руці, подивився мені просто в очі.

— Ісус казав, що не слід клястись, і я не клянуся. Але я запевняю тебе найсвятішим для мене, що не бажав би, аби він жив життям церковника. Я не хотів би, щоб він прийняв священницький сан. Він може служити Богові інакше. Біля тебе.

Мені важко було повірити, що священник каже правду. І все-таки це було правдою.

— Він — отам, — сказав панотець.

Я обернулась. І помітила припарковану трохи далі машину. Ту саму, на якій ми приїхали з Іспанії.

— Він завжди ходить пішки, — усміхнено пояснив священник. — А цього разу захотів, щоб ми подумали, ніби він поїхав десь далеко.

ої кросівки вже промокли від снігу. Але священник був узутий у відкриті сандалії та вовняні шкарпетки, тож я вирішила не нарікати.

Якщо може він, то зможу і я. Ми почали підійматися до вершин.

— Скільки часу нам іти?

— Пів години, щонайбільше.

— І куди ми прямуємо?

— Зустрітися з ним. Та з іншими.

Я побачила, що він не хоче продовжувати розмову. Можливо, йому були потрібні всі його сили, щоб долати підйом. Ми крокували мовчки — тепер туман уже майже розсіявся й почав проглядати жовтий диск сонця.

Я вперше змогла окинути оком усю долину: внизу струмувала річка, кілька розкиданих тут і там поселень та Сен-Савен на схилі цієї гори. Я впізнала дзвіницю церкви, цвинтар, якого раніше не помічала, та середньовічні будинки, обернені до річки.

Трохи нижче під нами, там, де ми вже пройшли, пастух гнав отару овець.

— Я втомився, — сказав панотець. — Перепочиньмо трохи.

Ми зчистили сніг з одного валуна й притулилися. Священник увесь спітнів, а от ноги його, певно, геть змерзли.

— Хай святий Яків збереже мені сили, бо я хочу пройти його шляхом ще раз, — мовив панотець, обернувшись до мене.

Я не зрозуміла, до чого це, й перевела розмову на інше.

— На снігу видно чиїсь сліди, — сказала тоді.

— Деякі — то мисливців. А інші належать чоловікам та жінкам, що бажають відродити традицію.

— Яку традицію?

— Ту саму, яку заклав святий Савен. Покинути світ, усамітнитись у цих горах, споглядати славу Божу.

— Панотче, мені треба зрозуміти дещо. Ще вчора я була поряд із чоловіком, який вагався між релігійним життям та одруженням. Сьогодні я відкрила, що цей чоловік творить чудеса.

— Усі ми творимо чудеса, — відказав священник. — Ісус сказав: якщо ми матимем віру завбільшки з гірчичне зернятко, ми скажемо оцій горі: «Руш із місця!» І вона зрушить.