Пауло Коэльо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

— Ти, доню, говориш, ніби старенька, що багато страждала, — мовила вона.

— Та ні. Я завжди боялась. І ніколи не копала колодязя. А тепер роблю це, й не хочу забувати про небезпеки.

Я відчула, як щось мені муляє в кишені штанів. І коли намацала, серце мені захололо. Я притьмом допила каву.

Ключ. Це був той ключ.

— У цьому містечку жила одна жінка, вона померла й заповіла все семінарії в Тарбі [26] Тарб (французькою), Тарба (ґасконською) — головне місто департаменту Верхні Піренеї. , — сказала я. — Ви знаєте, де її будинок?

Жінка розчинила двері й показала. Це була одна з середньовічних споруд на тій маленькій площі; тильним боком цей будинок дивився на долину й гори.

— Двоє панотців провели в ньому майже два місяці, — сказала вона. — І...

Вона завагалась і подивилась на мене.

— Й один із них був схожий на твого чоловіка, — докінчила вона по тривалій паузі.

— Цей був він, — відповіла я й вийшла, радіючи, що дозволила дитині всередині себе утнути цю витівку.

зупинилась перед будинком, не знаючи, що робити. Усе покрив туман, і здавалося, ніби я перебуваю в якомусь попелястому сні, де виринають химерні фігури й тягнуть нас у місця, ще химерніші.

Мої пальці нервово торкалися ключа.

У цій імлі було б неможливо побачити гори з вікна. У домі, либонь, було темно, бо сонце не пробивалося крізь фіранки. У домі, либонь, сумно, бо зі мною немає його.

Я поглянула на годинник. Дев’ята ранку. Необхідно було щось робити, таке, що помогло б мені згаяти час, помогло б чекати.

Чекати. Це був перший урок, який я вивчила, кохаючи. День тягнеться, ти будуєш безліч планів, уявляєш усілякі можливі розмови, обіцяєш собі поводитись інакше в певних речах — і тужиш, тужиш, аж доки не прийде коханий.

А тоді не знаєш, що й казати. Ті години чекання перетворились у напруження, напруження обернулося на страх, а страх змушує встидатися виказати перед коханим жагу.

«Не знаю, чи я повинна увійти». Я пригадала учорашню розмову — цей дім був символом мрії.

Але ж я не могла простояти там цілий день. Набралася сміливості, дістала з кишені ключ і попрямувала до дверей.

— Пілар!

Голос із сильним французьким акцентом доносився з туману. Я радше здивувалася, ніж перелякалась. Це міг бути господар будинку, де ми винайняли кімнату, — та я не пригадувала, щоб назвала йому своє ім’я.

— Пілар! — повторив голос, цього разу вже ближче.

Я подивилась на площу, оповиту туманом. Швидкими кроками наближалася чиясь постать. Туманний кошмар з його химерними фігурами ставав явою.

— Зажди, — мовив силует. — Мені треба поговорити з тобою.

Коли він наблизився, я побачила, що це священник. На вигляд ніби карикатура на панотців з глибинки: низенький, грубенький, кілька сивих волосин безладно лежали на майже лисій голові.

— Привіт! — сказав він, простягаючи руку й широко всміхаючись.

Я здивовано відповіла на вітання.

— От шкода, що все затягнуто туманом, — сказав він, дивлячись на будинок. — Сен-Савен лежить на горі, й з цього будинку відкривається прекрасний краєвид. З вікон можна побачити й долину внизу, й засніжені вершини вгорі. Та ти, певно, вже знаєш.

І тут я збагнула, хто це: настоятель монастиря.

— А що ви тут робите? — спитала я. — І звідки ви знаєте, як мене звати?

— Хочеш увійти? — запитав він, звернувши на інше.

— Ні. Я хочу, щоб ви відповіли на моє запитання.

Він розтер руки, зігріваючись, і всівся на бордюр.

Я сіла поряд. Туман дедалі густішав і врешті закутав церкву, що стояла метрів за двадцять від нас.

Єдиним, що ми могли ще бачити, був колодязь. Мені згадалися слова господині.

— Вона присутня тут, — сказала я тоді.

— Хто?

— Богиня, — відповіла я. — Вона — оця імла.

— А, значить він балакав з тобою про це! — засміявся священник. — Ну, добре, я волію називати її Дівою Марією. Мені так звичніше.

— Що ви робите тут? Звідки ви знаєте, як мене звуть?

— Я прийшов, бо хотів побачити вас обох. Одна людина з групи благовісників розказала мені вчора ввечері, що ви зупинилися в Сен-Савені. А це ж дуже маленьке містечко.

— Він поїхав до семінарії.

Панотець перестав усміхатися й похитав головою з боку в бік.

— Дуже шкода, — мовив він, ніби про себе.

— Шкода — що він захотів відвідати семінарію?

— Ні, його там немає. Я щойно звідти.

Він замовк на декілька хвилин. Я знову пригадала відчуття, з яким прокинулася: гроші, клопоти, дзвінок батькам, квиток на дорогу. Та я дала клятву й мала дотримуватися слова.