Пауло Коэльо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

— Але ж ті, хто Його розуміють...

— Ці змінюють світ. Ціною великих жертв.

Жінка, що складала дрова, побачила панотця й побігла до нас.

— Панотче, яка я вдячна! — мовила вона, цілуючи йому руки. — Цей юнак вилікував мого чоловіка!

— Це Пречиста Діва вилікувала, — відповів панотець, прискоривши крок. — А він був лише знаряддям.

— Ні, це він. Зайдіть до нас, будь ласка.

І в ту мить я пригадала попередній вечір. Коли ми підходили до базиліки, якийсь чоловік сказав мені щось на кшталт: «Ви поряд із людиною, що творить чудеса!»

— Ми поспішаємо, — відповів панотець.

— Та ні, ні, — втрутилась я, вмираючи від сорому за мою французьку, чужу для мене мову. — Я змерзла й хотіла б випити чашку кави.

Жінка взяла мене за руку, й ми увійшли. Дім був вигідний, але без розкошів: кам’яні стіни, дерев’яні підлога й стеля. Перед розпаленим каміном сидів чоловік, десь років шістдесяти.

Щойно побачивши панотця, він підвівся поцілувати йому руку.

— Та сиди, сиди, — мовив той. — Ти ще не одужав.

— Я вже набрав десять кіло, — відповів господар. — Та жінці допомагати ще не можу.

— Не хвилюйся. Незабаром ти почуватимешся іще краще, ніж попередньо.

— А де той юнак? — запитав чоловік.

— Я бачила, як він прямував туди, куди й завжди, — відказала жінка. — Тільки сьогодні він був на машині.

Панотець мовчки поглянув на мене.

— Поблагословіть нас, панотче, — мовила жінка. — Сила ваша...

— ...Пресвятої Діви, — обірвав її панотець.

— ...Пресвятої Діви Богородиці, та ця сила є також і ваша. Саме ви привели сюди того юнака.

Цього разу панотець уже уникнув зустрітися зі мною очима.

— Помоліться ж за мого чоловіка, панотче, — знов попрохала жінка.

Священник глибоко зітхнув.

— Стань переді мною, — сказав він хазяїнові.

Старий послухався. Священник приплющив очі й прочитав «Авемарію». Потім підніс молитву до Святого Духа, благаючи не покидати того чоловіка й помагати йому.

Зненацька він заговорив швидко. Здавалося, що це молитва на вигнання бісів, хоч я вже добре не розуміла, що він вимовляє. Його руки торкалися плечей чоловіка й зіслизали вздовж рук до самих пальців. Він повторив цей рух декілька разів.

Вогонь у каміні затріскотів. Можливо, це був випадковий збіг, а можливо, панотець увіходив у незнані мені терени, вторгаючись у царство стихій.

Ми з господинею тремтіли зі страху щоразу, коли дрова у вогні починали тріскотіти голосніше. Священник не звертав уваги на це, він занурився у своє діяння, перетворившись, як і казав раніше, на знаряддя Пресвятої Діви. Він говорив незрозумілою мовою. Слова вилітали з дивовижною швидкістю.

Тепер його руки вже не рухались — він поклав їх на плечі чоловіка перед собою.

І раптово, так само, як і розпочався, ритуал урвався. Панотець обернувся і, як заведено, поблагословив усіх, осінивши в повітрі широким хрестом.

— Нехай Господь завжди перебуває в цій оселі, — проказав він.

І, обернувшись до мене, сказав, що час нам рушати.

— Та ви ж кави не випили, — заметушилась господиня, бачачи, що ми зібрались виходити.

— Якщо зараз вип’ю кави, то не засну, — відповів панотець.

Жінка засміялася й промурмотіла щось на кшталт «іще ж ранок». Я гаразд і не розчула, бо ми вже вийшли на дорогу.

— Панотче, ця жінка згадала про юнака, що вилікував її чоловіка. Це був він.

— Так, це він.

Я відчула, що мені якось недобре. Почала згадувати вчорашній день, Більбао, лекцію в Мадриді, людей, що говорили про чудеса, ту Присутність, що її відчула, коли молилася, обійнявшись з усіма.

Отже, я кохаю чоловіка, здатного зцілювати. Чоловіка, здатного служити ближньому, полегшувати страждання, повертати здоров’я хворим та надію їхнім рідним. Будинок з білими завісками та улюбленими платівками й книжками — не для такої місії.

— Не винуй себе, дочко моя, — промовив священник.

— Ви читаєте мої думки.

— Атож, читаю, — відказав він. — Я теж посідаю дар і намагаюся бути гідним його. Пречиста навчила мене занурюватися у вир людських переживань, щоб уміти якнайкраще скеровувати їх.

— Ви теж творите чудеса.

— Але не здатний зцілювати. Проте маю один із дарів Святого Духа.

— Тоді ви спроможні читати в моєму серці, панотче. І знаєте, що я його кохаю, і що це кохання наростає щохвилини. Ми разом колись почали відкривати для себе світ, і тепер разом перебуваємо в ньому. Він хоч-не-хоч був присутній у моєму житті щодня.

Що ж іще я могла сказати цьому панотцеві, котрий крокував поряд. Він нізащо не зрозумів би, що в мене були інші чоловіки, що в мені спалахувала пристрасть і що, якби я вийшла заміж, була би щасливою. Ще дитиною на одній із площ Сор’ї я відкрила — а потім і забула — кохання.