Пауло Коэльо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

Поряд зі мною був священник. У дитинстві я зазвичай про все розповідала священникам.

— Я почуваюся спустошеною, — перервала я мовчання. — Менше ніж тиждень тому я знала, хто я і чого прагну в житті. А тепер здається, ніби потрапила у вихор, і він жбурляє мене з боку в бік, а я нічого не можу вдіяти.

— Тримайся, — мовив панотець. — Це важливо.

Сказане здивувало мене.

— Не бійся, — повів він далі, ніби вгадавши мої думки. — Знай, що Церква потребує нових священників, а він був би прекрасним душпастирем. Але ціна, що йому доведеться заплатити, — дуже висока.

— Та де ж він? Покинув мене тут і поїхав собі до Іспанії?

— До Іспанії? Йому нема чого робити в Іспанії, — відказав панотець. — Його дім — монастир, що за кілька кілометрів звідси. Там його немає. Та я знаю, де зможу знайти його.

Його слова трохи піднесли мій дух, і я знову відчула радість: принаймні він не поїхав геть.

Але панотець уже не був усміхненим.

— Рано радієш, — додав він, знову прочитавши мої думки. — Краще б він повернувся до Іспанії.

Священник підвівся й сказав іти за ним. Ми могли щось розгледіти лише на кілька метрів перед собою, але видавалося, що він знає, куди йде. Ми вийшли із Сен-Савена по тій само дорозі, йдучи по якій позаминулого вечора — чи вже проминуло п’ять літ? — я почула історію Бернадети.

— Куди ми йдемо? — запитала я.

— Ідемо шукати його, — відповів панотець.

— Панотче, ви мене збентежили, — звернулась я до нього, поки ми йшли. — Здалося, ніби ви засмутилися, коли я сказала, що його немає зі мною.

— Дочко моя, що тобі відомо про релігійне життя?

— Дуже мало. Знаю, що священники дають обітницю бідності, доброчесності та послуху.

Я задумалася, казати щось іще чи ні, й вирішила продовжити:

— І що судять гріхи інших, хоча й вони таке саме творять. Що думають, ніби знають усе про шлюб і кохання, ніколи не одружившись. Що погрожують нам пекельним полум’ям за хибні вчинки, які й самі коять. І представляють нам Бога як істоту мстиву, що звинувачує людину в смерті свого єдиного Сина.

Панотець розсміявся.

— У тебе чудове католицьке виховання, — сказав він. — Та я не питаю про католицизм. Питаю про духовне життя.

Спочатку я й не знала, що відказати.

— Не знаю напевно, — промовила я зрештою. — Я знаю людей, які полишають усе й вирушають на пошуки Бога.

— І знаходять?

— Відповідь знаєте ви. Я ж поняття не маю.

Священник помітив, що я захекалась, і вповільнив рух.

— Твоє визначення помилкове, — заговорив тоді. — Хто вирушає на пошуки Бога, дарма втрачає час. Він може пройти чимало доріг, прилучитися до багатьох релігій та сект, але в такий спосіб ніколи не знайде Його.

Бог — тут, тепер, поряд із нами. Ми можемо побачити Його в цьому тумані, на цій землі, у цьому одязі, в цих черевиках. Його ангели охороняють нас уві сні й допомагають нам у роботі. Щоб зустріти Бога, достатньо роззирнутися довкола.

Ця зустріч — нелегка. У міру того, як Бог залучає нас до своєї таїни, ми почуваємося все дужче спантеличеними. Бо Він постійно просить нас слідувати за нашими мріями й серцем. Це робити важко, бо ми звикли жити інакше.

І, на наш подив, ми відкриваємо, що Бог хоче бачити нас щасливими, тому що Він є отцем.

— І матір’ю, — додала я.

Імла почала розвіюватись. Я вже могла розгледіти селянську хату, де якась жінка складала дрова.

— Так, і матір’ю, — відказав він. — Щоб жити духовним життям, не потрібно вступати до семінарії, пеститися, не пити вина чи не кохатися. Достатньо мати віру й прийняти Бога. А тоді кожен перетворюється на Його шлях, ми стаємо знаряддям Його чудес.

— Він розповідав мені про вас, — урвала я священника. — І навчав тих самих речей.

— Сподіваюся, ти приймеш Його дари, — відповів панотець. — Адже так було не завжди, як цього навчає історія. Осіріса четвертували в Єгипті. Між грецькими богами — непорозуміння через земних жінок та чоловіків. Ацтеки прирікають на вигнання Кетцалькоатля. Боги вікінгів спостерігають за пожежею Вальгалли, підпаленої через жінку. Христа розпинають. Чому ж?

Я не знала, як відповісти.

— Тому що Бог приходить на Землю, щоб показати нам нашу могутність. Ми — частина Його мрії, а Він прагне щасливої мрії. А тоді, якщо ми приймаємо те, що Бог створив нас для щастя, то маємо погодитися і з думкою про нашу провину в усьому, що призводить нас до печалі й поразки. Тому ми завжди й убиваємо Бога. Чи то на хресті, чи то у вогні, чи то у вигнанні, а чи й у нашому серці.