Пауло Коэльо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

— Де ти була? — запитав він, щойно побачивши мене.

— Блукала, молилась, — відповіла я.

Він міцно обійняв мене.

— А я, було, навіть злякався, що ти поїхала собі геть. Ти — найцінніше, що я маю на цій землі.

— І ти — те саме для мене, — відповіла я.

и зупинилися в якомусь селищі поблизу Сан-Мартін-де-Унша. На подолання Піренеїв часу в нас пішло більше, ніж ми передбачали, — через дощ зі снігом напередодні.

— Треба знайти якийсь відкритий заклад, — сказав він, вискочивши з машини. — Я зголоднів.

Я залишалась в автівці.

— Вилізай, — поквапив він, відчинивши мені дверцята.

— Хочу запитати тебе. Запитати про те, чого не торкалася, відколи ми зустрілись.

Він одразу посерйознішав. Я засміялась, побачивши його занепокоєність.

— Це важливе питання?

— Дуже важливе, — відказала я, намагаючись мати серйозний вигляд. — Питання таке: куди ми їдемо? І ми розреготалися.

— До Сарагоси, — відповів він полегшено.

Я вискочила з машини, й ми пішли шукати відкритий ресторан. Це було майже неможливо о такій пізній порі.

«Ні, це не є неможливим. Зі мною більше немає Іншої. Чудеса трапляються», — мовила я про себе.

— Коли ти маєш прибути до Барселони? — запитала тоді його.

Він не відповів, а його обличчя посерйознішало. «Треба мені уникати таких запитань, — подумала я. — Бо може здатися, ніби я намагаюся контролювати його життя».

Ми пройшли ще трохи мовчки. На площі містечка світилась одна вивіска:

«Трактир Ель-Соль».

— Тут відчинено. Ходім поїмо, — тільки й мовив він.

Червоні перці з анчоусами були розкладені у формі зірки. Поряд — ламанчський сир, нарізаний майже прозорими скибками.

Посередині столу — запалена свічка й наполовину повна пляшка вина «Ла-Рйоха».

— Тут колись був середньовічний винний погріб, — зауважив хлопець-офіціант.

О такій пізній порі в барі не було майже нікого. Він підвівся, пішов до телефону, а відтак повернувся до столу. У мене з’явилося бажання запитати, кому він дзвонив, — та цього разу я зуміла стримати себе.

— Ми працюємо до пів на третю ночі, — вів далі офіціант. — Але якщо забажаєте, можу принести ще шинки, сиру й вина, і ви посидите на площі. Спиртне зігріє.

— Так довго ми не затримаємося, — відповів він. — Маємо дістатися до Сарагоси ще перед світанком.

Офіціант повернувся до шинквасу. Ми ще раз наповнили келихи. Я знов відчула ту саму легкість, що і в Більбао, — сп’яніння від «Ла-Рйохи», яке допомагає нам казати й слухати складні речі.

— Ти втомився, сидячи за кермом, а ми ще й п’ємо, — зауважила я після ще одного ковтка. — Краще зупинитися тут. Я побачила парадор [21] Старовинні замки чи пам’ятки архітектури, перетворені іспанським урядом на готелі (прим, автора). , поки ми йшли сюди.

Він ствердно кивнув.

— Поглянь на цей столик навпроти нас, — мовив тоді замість відповіді. — Японці називають це сібумі : справжня вишуканість простих речей. А люди назбирують гроші, ходять у дорогі заклади й мають себе за вишуканих.

Я ще відпила вина.

Парадор. Ще одна ніч поряд із ним.

Таємниче повернення цноти.

— Чудно слухати семінариста, що править про вишуканість, — проказала я, намагаючись зосередитися на чомусь іншому.

— Ну, я навчився цього в семінарії. Що ближчими стаємо ми до Бога через віру, то простішим Він стає. І що простішим Він стає, то дужчає Його присутність.

Рука його слизнула по стільниці.

— Христос осягнув своє призначення, поки пиляв деревину й виготовляв стільці, ліжка, шафи. Він прийшов до нас як тесля, аби показати, що те, чим займаємося, не таке й важливе, — все може привести нас до пізнання Божої любові.

Раптом він замовк.

— Не хочу говорити про це, — сказав тоді. — Хочу говорити про інший вид любові.

Його руки торкнулися мого лиця.

Вино робило речі більш легкими для нього. І для мене.

— І що ж ти замовк отак раптом? Чому не хочеш говорити про Бога, про Діву, про духовний світ?

— Я хочу поговорити про інший вид любові, — з притиском відповів він. — Про той, де разом чоловік і жінка — і де теж творяться чудеса.

Я взяла його за руки. Може, він і знав великі таїни Богині, — та про кохання знав стільки ж, як і я. Хоч і подорожував багато.

І я повинна була сплатити певну ціну: взяти на себе ініціативу. Бо жінка сплачує найвищу ціну: вона віддається.

Отак ми сиділи тривалий час, узявшись за руки. Я читала в його очах предковічні страхи, які в справжньому коханні є випробуваннями, що їх слід подолати. Я прочитала в них спогад про те, як я відштовхнула його попередньої ночі, про той тривалий час нашої розлуки, про роки в монастирі, проведені в пошуках світу, де ці речі не трапляються.