Пауло Коэльо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

Ми кохалися цілісіньку ніч — і наше кохання перевивалося сном і снінням. Я відчувала його в собі й обіймала його, аби впевнитися, що все це таки насправді, аби не дозволити йому раптово відійти, — немов мандрівні рицарі, що колись мешкали в старовинному замку, перетвореному на готель. Мовчазні кам’яні мури, здавалося, ведуть оповідь про панн, які залишились чекати, про пролиті сльози, про нескінченні дні при вікні в спогляданні обрію, в шуканні якого-небудь знаку чи проблиску надії.

Але я ніколи не зазнаю такого, пообіцяла собі. Я ніколи його не втрачу. Він завжди буде зі мною, — бо я чула мови Святого Духа, споглядаючи розп’яття за олтарем, і вони сказали мені, що я не вчиняю гріха.

Я буду його супутницею, і ми разом прополемо цей світ, що вже дожидає, аби його сотворили заново. Ми розповідатимемо про Велику Матір, боротимемося поряд із Архангелом Михаїлом, разом зазнаємо мук і піднесень першопрохідців. Це сказали мені мови — і віра в мені воскресла, адже я знала, що вони речуть істину.

оли я прокинулась, його руки лежали в мене на грудях. Уже стояв ясний день, і били церковні дзвони.

Він поцілував мене. Його долоні ще раз пестливо ковзнули по моєму тілу.

— Нам треба їхати, — сказав він. — Сьогодні останній день свят, і автодороги, напевно, запруджені.

— Я не хочу їхати до Сарагоси, — відповіла я. — Хочу їхати туди, куди й ти. Банки незабаром відкриються, я можу зняти з картки гроші й купити собі одежу.

— Ти казала, що грошей у тебе небагато.

— Роблю жест. Я маю безжалісно порвати з минулим. Якщо я повернуся до Сарагоси, то почну думати, що, мовляв, кою дурниці, що скоро іспити, що ми можемо два місяці побути окремо, аж доки я не складу екзамени. А якщо складу, то не захочу покидати Сарагосу. Ні, я не можу повертатися. Треба зруйнувати мости, що єднають мене з жінкою, якою я була дотепер.

— Барселона, — промимрив він.

— Що ти кажеш?

— Та нічого. Їдьмо далі.

— Але ж ти маєш дати лекцію.

— До того ще два дні, — відказав він. Голос його звучав якось дивно. — Поїдемо в інше місце. Не хочу їхати просто до Барселони.

Я підвелась. Не хотілося думати про проблеми; мабуть, він прокинувся, як завжди прокидаються після першої ночі кохання з кимось — із почуттям певної незручності та сорому.

Я підійшла до вікна, трохи відхилила штору й подивилась на вуличку перед нами. На балконах будинків сушилася розвішана одежа. Лунали дзвони.

— У мене ідея, — мовила я тоді. — Їдьмо в одне місце, де ми були ще дітьми. Більше я не поверталась туди.

— Куди це?

— До монастиря П’єдра [22] Монастир, заснований у XII ст., за півтори години їзди від Сарагоси. .

оли ми залишили готель, дзвони ще бамкали, й він запропонував зайти ненадовго до церкви. — Ми тільки цим і займаємось, — зауважила я. — Церкви, молитви, обряди.

— Ще любов’ю займалися, — відказав він. — Тричі напилися. Бродили по горах. Ми добре поєднали Суворість та Співчуття.

Я бовкнула дурницю. Треба мені призвичаюватися до нового життя.

— Пробач мені, — промовила я.

— Зайдімо на трохи. Ці дзвони є якимось знаком для нас.

Він мав рацію, та мені доведеться усвідомити це допіру наступного дня. Не зрозумівши вповні прихованого знаку, ми сіли в машину й чотири години їхали до монастиря П’єдра.

теля була обвалена, а декілька скульптур, які ще не зруйнувалися до кінця, стояли без голів, за винятком одної.

Я роздивилась довкола. Мабуть, у давні часи це місце було пристановищем для людей сильної волі, вони дбали, щоб чистим був кожен камінь, а на кожній лаві сиділо по можновладцю.

Але все, що тепер поставало перед моїми очима, було руїнами. Руїнами, що в дитинстві перетворювалися на замки, де ми разом грались і де я шукала прекрасного принца.

Віками ченці монастиря П’єдра дбали про цей клапоть раю. Розташований в улоговині, він мав даром те, що сусідні поселення буквально вимолювали, — воду. Тут річка П’єдра розгалужувалась на десятки каскадів, струмків, озерець, тож довкруги буяла зелень.

Натомість варто було відійти від западини на кілька сотень метрів, і все довкола ставало вже безплідною пустелею. І сама річка, перетнувши улоговину, знову перетворювалася на цівку води — ніби в попередньому місці розтратила всю свою молодечу снагу.