Пауло Коэльо: Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

Жінка долила в мою чашку, взяла трохи кави й собі і сіла слухати мою розповідь.

— Ми увійшли до церкви, — вела я далі. — Не було нікого, панувала темрява. Я намагалась угледіти хоч який-небудь знак, та єдине, що бачила, були ті самі олтарі й ті самі святі. І раптом ми почули якийсь рух нагорі, де розташований орган. Це були кілька хлопчаків з гітарами, які тут-таки почали їх настроювати. Ми вирішили сісти й трохи послухати музику, перш ніж рушити в дорогу. Незабаром до церкви зайшов якийсь чоловік і сів поряд з нами. Він був веселий і гукав, аби ті заграли пасодобль [27] Первісно іспанський парний танець, пізніше військова маршова музика; згодом почав використовуватись і під час кориди. .

— Це ж музика для бою биків! — обурилась жінка. — Сподіваюся, вони цього не зробили.

— Не зробили. Натомість засміялися і почали грати музику фламенко. Ми з моїм другом дитинства почувалися так, ніби небеса наблизилися до нас; церква, затишна стума, звук гітар і радість того чоловіка — усе це було якимось чудом.

Потроху церква почала наповнюватися людьми. Хлопці й далі грали фламенко, хто входив — усміхався й заражався радістю музик.

Мій друг запитав, чи не хочу я побути на месі, що от-от мала розпочатися. Я відказала, що ні; перед нами лежала ще довга дорога. І ми вирішили піти, попередньо подякувавши Богові за цю — ще одну! — прекрасну мить у нашому житті.

Підійшовши до дверей, ми побачили, що багато людей, справді багато — чи не всі мешканці того містечка — прямували до церкви. Я подумала, що це, певно, останній в Іспанії повністю католицький населений пункт. Можливо, саме через те, що меси проходили дуже жваво. Вони несли домовину. Хтось помер, і то мала бути заупокійна меса. Щойно похоронна процесія наблизилася до дверей церкви, музики припинили мелодії фламенко й заграли реквієм.

— Господи Боже, змилосердися над його душею, — проказала жінка, осінивши себе хрестом.

— Змилосердися над його душею, Господи, — промовила і я, теж перехрестившись. — Тож зайти до тої церкви й було знаком для нас. Знаком скорботи, який завжди чекає наприкінці кожної історії.

Жінка подивилася на мене, нічого не сказавши. А тоді вийшла й за хвилю повернулась із кількома аркушами паперу та ручкою.

— Ходімо надвір, — мовила вона.

Ми вийшли. Світало.

— Дихай глибше, — попросила жінка. — Дозволь цьому новому світанку увійти в твої легені й розтектися по твоїх жилах. Судячи з усього, вчора ви заблукали не випадково.

Я не відповіла.

— І так само ви не зрозуміли історії, що оце мені повідали. Маю на увазі, що ж та церква знаменувала, — провадила вона. — Ви побачили тільки скорботу під кінець. І забули про миті радості, яких зажили там, усередині. Забули відчуття, ніби небеса наблизилися до вас, і те, як же чудово зазнати всього того разом із вашим...

Жінка зупинилася й усміхнулась:

— ...другом дитинства, — докінчила вона й підморгнула мені. — Ісус сказав: «Залити мертвим ховати мертвих» [28] Неточна цитата; у Мт. 8:22 та Лк. 9:60 сказано «своїх мертвих». . Бо Він відає, що смерті не існує. Життя існувало до нашого народження й триватиме після того, як ми покинемо цей світ.

Мої очі наповнилися сльозами.

— Те саме відбувається і з коханням, — провадила вона. — Воно вже існувало до того й триватиме завжди.

— Скидається на те, ніби ви знаєте моє життя, — відказала я.

— Усі історії кохання мають багато спільного. Я також пройшла через це у якусь мить свого життя. Та я не згадую про це. Я пам’ятаю, що кохання повернулось у подобі нового чоловіка, нових надій, нових мрій.

Вона простягла мені аркуші паперу й ручку.

— Запишіть усе, що відчуваєте. Виплесніть зі своєї душі, викладіть на папері. А потім викиньте геть. Переказ оповідає, ніби річка П’єдра є такою холодною, що, впавши в неї, все — листя, комахи, пташине пір’я — перетворюється на камінь. Хтозна, чим погана ідея залишити в її водах ще й страждання?

Я взяла папір, вона поцілувала мене й сказала, що, як захочу, можу повернутися на обід.

— Не забудьте ще про одне, — гукнула вона, уже відійшовши. — Кохання нікуди не зникає. Міняються люди!

Я засміялась, а вона у відповідь помахала мені.

Я довго дивилась на річку. Плакала, аж доки відчула, що сліз уже не залишилось.

І тоді почала писати.

Я писала день, другий, ще один день. Щоранку я ходила над річку П’єдру. Щовечора жінка підходила до мене, брала за руку й відводила до своєї кімнати в старовинному монастирі.