Юрій Андрухович - Дванадцять обручів

Артур Пепа, наскільки міг, націлювався на інші двері - вхідні, за ними вже вгадувалися подвір'я і вітер, але там стовбичив один з мєнтів, той, що з калашніком, або й інший, але так само з калашніком, він курив на порозі, і як тільки побачив у коридорі все цивільне керівництво вкупі з підозрюваним, викинув недокурка на вітер, хряснув дверима і діловито забрязкотів ключами ("наліво, наліво" - пробився в Артурове вухо хтось із задніх і відтер його від вхідних дверей, спрямовуючи до іншого коридору). Черговий мєнт пішов попереду них, безладно і довго скреготав ключем в якихось іще дверях, урешті замок піддався - й вони майже заштовхали Артура до відносно сухішої кімнати, де на двох зсунутих докупи неоковирних письмових столах лежало, вкрите до пояса рештками старої мішковини, тіло Карла-Йозефа Цумбруннена.

"Ви знаєте, хто це такий?" - прогримів Перший всіма своїми порізами. "Нева чи Спутнік, Спутнік чи Нева?" - запитав би Пепа в усіх тих порізів п'ятистоповим ямбом, однак за інших обставин, а зараз лише ступив два-три кроки до стіни, де було звалено на підлогу цілі стоси старих жовтуватих газет. Йому довелося нахилитися вперед, щоб не впасти. Він так і стояв, однією рукою підпираючи стіну. "Ви знаєте, хто це такий?! - налетіли на нього ще два голоси. - Ви чуєте, про що вас питають? Чому ви нічого не кажете? Чому ви бліднете? Ви знаєте, хто це такий?!".

Пепа знав лише те, що про мерців переважно кажуть одну з двох речей - або цілком інша людина, або зовсім як живий. Проте зараз він не зміг би сказати ані першого, ані другого і, звичайно, не відсутність окулярів на довгастому - таки надміру довгастому - обличчі була цьому причиною.

"Це він", - сказав Артур Пепа. Його рука поїхала стіною вниз, але вони удвох - Другий і Третій - підхопили його під лікті й розвернули обличчям до Цумбрунненового трупа.

"Він - це хто? - не попускав Перший. - Ви можете членороздільно назвати його? Ви знаєте цю людину?".

"Цумбруннен, - почув Артур свій далекий голос. - Чому він мертвий?".

"Чому він мертвий?" - перепитали усі троє майже воднораз, але наголошуючи при цьому кожен на іншому слові: чому, він, мертвий. І тоді, ніби з найглибшої засідки - обидва, Другий і Третій, в обидва Артурові вуха: "А ви не знаєте чому?".

Запаси повітря в легенях і мозкові танули все швидше, відчуття халепи валилося на голову все оглушливіше, затуманюючи синкоповану скоромовку Першого, з якої Пепа виловлював лиш окремі сигнали: анонімний дзвінок - тіло на березі - за попередніми даними - громадянин іноземної - численні фізичні - смерть настала приблизно о - срібна пластина з іменем - мешканець міста Wien - Відень столиця Австрії - внаслідок удару тяжким предметом - не виключаємо що - сім-дванадцять годин у воді - безсумнівне вбивство - і ще щось таке, що перебувало між цими словами і, вочевидь, надавало їм значно щільнішого сенсу та порядку.

І тільки тоді, коли Перший, різко змінивши інтонацію, ткнув йому пальцем у груди (ми підозрюємо вас, ми вас підозрюємо, вас підозрюємо ми!), Артур Пепа остаточно допер, що саме цей тут Перший, отже, немає сенсу крутити замотиличеною головою на всі боки, відбиваючись від їхніх зізнавайтеся, а треба обов'язково докричатися до цього Першого про своє - як воно там називається?! - алібі, алібі, в мене алібі, я так само дещо тямлю в детективних романах, я спав тої ночі, моя жінка була поруч, у тому самому ліжку, але де вона зараз, мені погано, відчиніть вікно, вона вам усе підтвердить, куди ви її заподіли.

"Алібі? - Перший страшенно втішився цьому слову. - Звичайно, алібі! Так воно й називається! От тільки чому ви йшли за ними вслід? Ви ж ішли за ними тої ночі? Це ваше алібі?".

Якби не ці удари зсередини, подумав Пепа. Якби не ця відлига, не ця кліматична катастрофа, не триста тридцять пульсувань на хвилину. Він ступив два кроки назад - по тих жовтих газетах - і вперся плечима у стіну. Це на мить помогло: "Добре, якщо це я, то з яких мотивів?" - мотивів, мотивів! - саме те слово, хай скажуть, з яких мотивів, нездари!

Але Перший тільки цього й чекав, бо відразу став загинати пальці: побутове пияцтво, сварка на ґрунті п'яного суперництва, природне бажання вивищитися над іноземцем, ревнощі, вам цього не достатньо? Бо їм цього більше ніж достатньо!

"Ревнощі! - спробував засміятися Пепа, але нічого не вийшло. - Які ще ревнощі? На якій підставі (так, звичайно - підстава, саме те слово, підстава!)?"

Не відриваючи меланхолійного погляду від посірілого трупа на зсунутих докупи столах, Перший відповів: "Та хоча б на тій, що ваша дружина протягом кількох років спала з оцим бідолахою. Спала, розумієте? Вони були коханцями. І всі про це знали. А ви хіба не знали? Ніхто вам не повірить, що ви не знали!".