Юрій Андрухович - Дванадцять обручів

– На щастя, вона мала при собі цю іграшку. Власне, навіть не свою, а бідного Карла-Йозефа. Можливо, сподівалася, що він почне дзвонити на свій власний номер? Хоч у тих наших горах ніколи й нікуди не додзвонишся - це також правда! Але з того світу - чому б і ні? Як би там не було - добре, що вона здогадалася взяти цю штуку з собою, а ще краще - що зуміла викликати з пам'яті мій - я маю на увазі Варцабича Илька Ильковича - телефонний номер.

– Усе це жахлива бридня, - пирхнув Пепа.

– Я цього не сказав би, - ледь ображено заперечив господар. - Коли ті так звані правоохоронці відвезли її на своє дознаніє, щоб чимскоріше, як вони це називають, розколоти у справі незручного австрійського трупа, вона ще нічого не знала про вбивство, як і, зрештою, ви. Але вона знала про те, що мусить вас рятувати - вас ударили автоматом у груди, ніби останнього бандита, ви впали на сніг - от і все, що вона бачила, потім її відвезли на так звану дачу -колишня психушка для жінок -, де тримали в зачиненій холодній камері і тут у неї з'явився час, аби цілком слушно згадати про мене, вона добру годину проморочилася, згадуючи мій номер, а потім її осінило, що Карл-Йозеф мусив би цей номер мати у телефонній пам'яті, і він справді мав - от тільки не на W і не на V, а на B - так ніби я Бартсабитш який-небудь… Але що там казати - розсіяний до краю був чоловік цей Цумбруннен Карл-Йозеф!… Добре, що принаймні колись він переписав їй свій персональний телефонний код - ви ж розумієте, стосунки були досить інтимними…

Мажорний комсюк непомітно перетворювався у захоплену власними скоромовками й домислами старосвітську даму-пліткарку.

– Вона до вас подзвонила - і? - нагадав про нить історії Пепа, витягаючи поперед пліткарки більш звичного комсюка.

– І сказала так…

Далі був телефонний гудок і воно заговорило Роминим телефонним голосом:

"Пане Варцабич, я вас не знаю, й ви не знаєте мене, але вони схопили мене й мого чоловіка, все-таки ми ваші гості тут, невже ви нічого не зробите для нас, може, вони вас послухають, усі тільки й говорять про вас і вашу всемогутність, вони його б'ють, вони його вб'ють…"

– І так вона це промовляла своїм жіночим трепетним голосом, - продовжило воно, вимкнувши телефонну Рому, - і найбільше про мою всемогутність, аж поки я не сказав: "Добре, як-небудь посприяю".

Останнє слово вже цілком не могло належати дамі-пліткарці - то знову був зачесаний на проділ діяч.

– Тоді вона розплакалась у телефон - і саме вчасно, - продовжив він, - бо якраз приїхала майорша з району, щоб її обшукати, то й мобільник у неї вилучили, от лише розкодувати їм так і не вдалося - занизький рівень профпридатності, специ з нормальними головами на плечах у приватний бізнес, а хто і в загранку чухнули, бо хто я їм такий, щоб за двадцять баків на місяць грижу наживати (Пепа зауважив, як Варцабич на мить робиться містечковим комп'ютерним генієм з претензіями найбрутальнішого зламувача кодів), от вони й дивляться тепер на ту мобілу, як чукчі. Подумати тільки - вони з вас уже вбивцю шиють, пінкертони довбані! Пародія на пародію! Ну який ви вбивця?

– І я теж, - зітхнув Пепа, перед яким раптово стали розверзатися інші глибини їхньої історії. - Ми всі потроху вбивці. Але хто по-справжньому, хто це зробив?

З крайнього лівого монітора в шостому верхньому ряді на нього кліпнуло велике, посічене червонястими прожилками каламутне око. Згодом камера від'їхала, око виявилося розташованим на нещадно зім'ятій щетинястій мармизі. Власне кажучи, таких мармиз було аж дві - обидві нажахані і заслинені, вони пласкими рибами металися в моніторному просторі, ніби намагаючись кудись із нього вирватися.

– Їх уже колють, - прокоментувало з боку Варцабича, цього разу бультер'єра і мордоворота. - Двоє відморозків з околиці, так собі, ніхто - грязь із-под ногтєй, шалупєнь і шелупонь. Дорвалися до його бабла - показалось нємєряно, ну їх на тьолок потягло - гулять так гулять. Якесь падло - ти його знаєш - здало їм Лільку і Марленку в Чортополі, тіпа там адреса, тєлєфони. Ну, вони там туда-сюда, потім діла-дрова, потім одна з дєвчьонок у Душмана чисто случаєм бумажник цього вот Карлуші засікла і вспомнила, шо то Карлушин бумажник, чисто случаєм запомнився - у нього там такий бумажник фірмовий з наворотами, ну там подумала чисто украли або на дорозі валявся, прикинь. Тоді в них по п'яні сварка, відморозки зразу в стакан, стали тьолок обіжати, наїзди там усякі, фуйо-муйо, Марленку защемили і давай душити на двох, тіпа розпишемо, а Лілька когті рванула, давай моїм пацанам дзвонити, з бригади - так і так, відморозки борзіють, іностранним баблом швиряють, мої з ходу налетіли, піздюлєй там, фуйо-муйо, тоді розкололи на сознанку - а-а-а, так вони фірмача замочили, ну ні я сєбє… Знаєш, мої пацани в такі розклади не клеяться, передали чмошників мєнтам - хай колють по-своєму. От вони зараз і колються, а то зовсім уже без понятій - взяли і гостя мені замочили…