Юрій Андрухович - Дванадцять обручів

"Ніхто вам не повірить!" - застрибали у Пепи в очах Другий і Третій, точніше, їхні роти і вилиці - десятки, сотні людей знали, всі на світі знали, всі тільки й говорили про це - от!

Газети поповзли в нього з-під ніг. Йому хотілось якомога тихше - щоб не розгнівати іншого всередині - лягти на спину. Але там була стіна.

"Ви не можете говорити? Принести вам води? Боїтеся трупів? Смерті? Може, це ви її спричинили? Чому ви мовчите? Що ви робили позаминулої ночі? Очі! Чому ви очі закотили? Зізнавайтеся - вам полегшає!" - вони вискакували один поперед одного зі своїми запитаннями, ні, це запитання вискакували з них, але передусім вискакувало з них оте їхнє зізнавайтеся, та вже навіть і не зізнавайтеся, а їхнє куди професійніше колись, і тепер вони наввипередки вигавкували своє колись, ніби в кожного з них пролізло по Олегові Скрипці і всі вони разом повторювали колись, колись, а також закоси на нещасний случай, і тоді було приведено Рому Воронич - її появу розрахували до хвилини, її витримали у коридорі саме достатньо для того, щоб добити діло до кінця, отже, тепер вона була тут, але зависла десь посередині, майже в повітрі, однією рукою тягнучись до його забинтованого чола, іншою - до повік Цумбруннена, очна ставка - так це, здається, мало б називатися, хоч насправді то був тільки німий вигук, затиснутий у схлип.

Відтак, уже провалюючись, він іще встиг востаннє звернутися до Когось: "Чуєш, Ти, я ж просив - не зараз, не зараз!", а потім, вислизаючи у свою цілковиту самоту й ізольованість повз їхнє немовкнуче одностайне колись, повз витягнуту до нього Ромину руку, обважнілий та перекошений, устиг задерти їм перед носами середнього пальця, ніби хотів на чомусь наголосити. Другий і Третій розступилися, він - удруге за день! - загримотів усім собою, цього разу на газетні стоси, на їхню запорошену хрустку жовклість, на всі ці портрети, передові статті, ювілейні телеграми і листи трудящих.

Але цього разу чорнота, що його ковтнула, мала свою виразність. Його несло тунелем - кудись подалі від танучої оболонки світу, від повсюдного стугоніння талих вод, від нестерпно-млосної гірської весни, він опинився в якихось широких повстяних рукавах, так що зіткнення тіла з м'якими стінами йому зовсім не боліли, аж урешті невідомі пневматичні системи вистрелили ним, ніби з повітряної гармати, й він вилетів кудись назовні - в інші коридори, з іншим світлом, де товклося безліч якихось прохачів під зачиненими кабінетними дверима, всі вони про щось ненастанно перемовлялись, але Пепа не міг розрізнити жодного слова за винятком того, що всі прагнули потрапити до Илька Ильковича. Потім йому вдалося почути власне ім'я, вимовлене мегафонним голосом диспетчера, і то було ніби виклик.

Тоді всі інші невдоволено розступилися, звільняючи для нього вузенький прохід - підштовхуваний сильними повітряними струменями у спину і в зад, він спотикаючись перевалив за поріг апаратної, де з глибини, від пульту, з усіх боків оточене десятками увімкнутих моніторів, на нього глянуло жовтувато-мінливе мерехтіння, замкнуте у невловних і нетривких обрисах людської постаті. Артур Пепа став посилено терти очі, щоб роздивитись бодай що-небудь у цьому випромінюванні, але від того лише погіршало.

– Вітаю з прибуттям, - сказала жовта постать чоловічим голосом, за яким раптово прорізався мажор і комсюк, громадянськи активний і вічно моложавий, з волоссям на проділ і збитою набакир краваткою. - На жаль, я так і не викроїв часу, щоб якось вас усіх навідати на Дзиндзулі особисто. Знаєте, надто багато справ, передсвятковий настрій. І всюди треба, знаєте, встигнути.

Він кивнув на монітори, у кожному з яких щось відбувалося - десятки і сотні фільмів, сюжетів, кліпів, блискавична зміна операторських планів, тремтіння контурів та діафрагм, обертання гримас і рухів.

– Ви Варцабич? - спромігся на здогад Пепа.

– Зокрема так. У мене надто багато імен, щоб я зміг тут оголосити повний перелік. Та й навіщо вони вам? Сподіваюся, трохи попустило? Як загалом дихається?

Артур Пепа і справді відчував непередавану полегкість, лишивши всю свою тахікардію десь там, у кинутій на пожовклі газетні стоси тілесній оболонці.

– Я мушу висловити своє захоплення вашою дружиною - громадянкою Воронич, - продовжував господар. - Вона попросила заступитися за вас - і я не можу відмовити.

– Про що ви кажете? - зажадав ясності Пепа.

– Про телефонний мобільний зв'язок, - мерехтливий господар знову кивнув у бік моніторів, звідки клоунсько-демонські голоси вмить заверещали як на замовлення "Спілкуйся Вільно - Живи Мобільно!". А тоді, з усіх моніторів нараз, одне одного перекривлюючи: "Спілкуйся Вумно - Живи Бездумно! Спілкуйся Гідно - Живи Фригідно! Спілкуйся Стильно - Живи Дебільно! Спілкуйся Чемно - Живи Нікчемно!", після чого все це моніторівське кодло зайшлося безецним реготом і реготалось доти, аж поки господар не змахнув своїм насичено-жовтим променем.