Юрій Андрухович - Дванадцять обручів

"Корчма "На Місяці", - відповідає хтось інший з Артурового тіла. - Це такий пансіонат. На Дзиндзулі. Я туди запрошений і там живу. Вже кілька днів. Щось ніби конференція". Але тут-таки до Артура доходить, що той інший в його тілі своїми відповідями його підставив, дурень, бо на запитання "яка конференція, тема, про що, характер?" йому сказати цілком нічого - і справді, як усе це називалося, що там з біса було в тому запрошенні? Голова Першого бере до відома його неспроможність ("дивна у вас конференція! навіть самі не знаєте, чим ви там займаєтеся!"); звісно, він не зупиняється на досягнутому: "Хто ще перебуває з вами на Дзиндзулі?". Артур поволі перелічує, хоч йому щоразу когось бракує, він учетверте починає спочатку, приберігаючи Рому на сам кінець, але вони - і Перший, і Другий (той саме вискакує з-за Артурової спини) в один голос чіпляються за австрійця: "Хто такий цей фотограф? Як давно ви знайомі?", а потім - зовсім уже зненацька - "Чому у вас голова забинтована?". Артур (чи той, інший?) щось каже про поєдинок на мечах - і це звучить, як остання безпорадна нісенітниця. "На мечах? - чує Артур звідкись від дверей. - Ви мали намір убити його мечем?". Ах, ну так, то повернувся Третій - і не просто, а з якимось папірцем - "та ні, то все жарти, краще сказати, дурощі - фехтування на мечах", Артурові сяк-так вдається витиснути із себе геть незадовільну відмазку, на що Перший, вчитавшись у принесений щойно папірець, заперечує: "Такі поважні, широко відомі люди - і дурощі? Приїхали на конференцію, а самі - за мечі і фехтувати?". "Це була п'яна ідея", - остаточно провалює справу інший в Артурі. "Ви багато п'єте? - ловить на слові Перший. - Це ви свого часу підписували отакого листа?".

Чому листа, якого ще листа, не розуміє Артур, відводячи думку про невідворотність симптомів - стиск у грудях ліворуч, божевільний гін серцевого м'яза, наростання неспокою ("чуєш, Ти, не зараз, не зараз, не зараз, прошу!"), ах так, лист, відкритий лист відносно того вбитого газетного пролази, навряд чи вдасться тут і зараз пояснити їм усе як слід, скажімо, що є така форма ненасильницького реаґування на загрозливі суспільні тенденції, тьху, як огидно сформульовано -ні, не те, просто було страшно, як оце Ніщо дозволяє собі з нами бавитись і забирає в ніч найкращих людей, розмазуючи їх уздовж залізничної колії, "так, я підписував" - ясно, що тепер усе піде не на життя, а на смерть, от тільки б не всцятися при зімлінні! Бо вони ж тільки цього й чекають - може, їм для порахунку достатньо, аби тут перед ними всцятися?! Задля такої мети вони ні перед чим не зупиняться - тож, і далі один одного перегавкуючи, Другий і Третій атакують із протилежних боків: "А він, між іншим, а він, цей фотограф, а він, щоб ви знали, а він промислові об'єкти, ясно? І військові теж, ясно? Шпіонаж, ясно? Аґентурні дані - отак!".

Перший зазирнув йому просто в очі (знову так близько-близько, чим він до біса голиться?): "Вам погано? Чому ви бліднете? У вас похмільний синдром? Де ви були позаминулої ночі? Чому чинили опір при затриманні?" - ну що вам на це все сказати, у вас так багато запитань, а я тут один, от якби нас тут пару сотень - усіх, котрі підписують відкриті листи! "Мені треба десь полежати, - Артур (чи інший замість нього?) ледь ворушив язиком, - дайте мені чверть години, це зазвичай минається, скоро відпустить, я відповім на всі ваші запитання, але не так, не відразу. Мені треба подихати свіжим повітрям". Він уже й не знав, чи вимовив бодай половину з усього цього, чи тільки намагався вимовити - внутрішні шуми заважали йому почути власні слова. От тільки в жодному разі не казати про те сцяння - вони обов'язково скористаються і тоді вже справді нікуди не випустять.

"Ви зможете йти?" - запитав хтось із них збоку і дуже звіддалік. "Так", - Артур облизав губи і підвівся з табурета. "Може, вивести вас під руку?" - інший голос, теж збоку, але зблизька. "Я сам", - він махнув рукою і тут-таки побачив себе, як надворі лягає горілиць у той болотяний сніг, десь там, серед подвір'я, потилицею в брудне і тануче місиво, у всі на світі весняні струмки, поруч із захисного кольору парканом та порожньою вартовою вишкою, що вся так і рипить, вихитуючись на цирлах від задушливо-тугого вітру - на цій вимерлій території колишньої містечкової гауптвахти, куди його притарабанили кілька годин тому. (Насправді ще не минуло й години, але ми пам'ятаємо, що це був для нього дуже довгий день). Так, лягти на той сніг і заснути, поки сніг не дотанув остаточно.

Тепер він плівся коридором, таким же обдертим і вогким, з такими ж водяними патьоками й розводами на стінах, з тим же грибковим смородом; вони взяли його досередини свого трикутника, отже, надії на шаг влево, шаг вправо було відразу ж і поховано - вони все одно не дали б йому висмикнутись ані праворуч, ані ліворуч. Хоч там і були якісь двері - металеві, з ґратованими віконцями, троє чи навіть четверо дверей по обидва боки - все це свідчило про вічну спадковість, у цих камерах не одному з наших розчавили яйця, бо ж не тільки гауптвахта, і що там та гауптвахта, і звідки б вона взялася просто так у пізніші ракетні часи - ні, тут пахло ще сороковими, тут убивали кулею в потилицю, причому це могло вважатися виявом найвищого милосердя після всіх попередніх циклів з колючими дротами, розпеченими цвяхами і переповненими кров'ю черевиками. І це - короткий курс історії пристосованих приміщень карпатського краю, ще один недожитий роман.