Юрій Андрухович - Дванадцять обручів

Тоді з магнітофона знову заспівало, якісь баб'ячі голоси все повторювали "чьо тє нада, чьо тє нада", Карл-Йозеф подумки вирішив, що це чиєсь ім'я, вона вигиналася посеред кнайпи у своєму російському сарафані, мотиляючи на всі боки товстелезною косою й вихитуючи неосяжними стегнами, якась така Чьотєнада, велике бабище з далеких степів, Карл-Йозеф манив її до себе рукою, але вона вдавала, що не бачить, екстатично заплющивши очі, аж йому це набридло, і все закінчилося, а Чьотєнада, низько у пояс поклонившися, вийшла за лаштунки під оплески всієї зали.

"Я купую… пляшка… фляшка для себе, - оголосив Карл-Йозеф, - гогіхова гогілька… один". Йому нарешті вдалося нічого не переплутати в цьому підступному сполученні слів. Але йому не вдалося підвестися зі стільця і він виклав на стіл портмоне. "Купуй. Мені", - сказав до когось із них. Душман пішов до стійки, нудно й повільно торгувався про щось із сонним господарем, випотрошував портмоне на стійку, перебирав банкноти - долари, марки, гривні, все переплутувалося - президенти, гетьмани, діячі культури, комерційні курси, маржі, вони удвох щось підраховували, щоразу збиваючись і неголосно пересварюючись. Урешті Душман повернувся із закоркованою пляшкою, Шухір вихопив її в нього з руки і сховав до себе у внутрішню нагрудну кишеню. "Мені", - хитро посміхнувся Карл-Йозеф. "А нам?" - запитав Шухір. "Вам купував. Уже", - нагадав Карл-Йозеф. Йому справді захотілося йти назад і дійти до того пансіонату, і там випити цю пляшку на двох з її чоловіком, і розказати йому, як він її кохав, а потім заснути нарешті у своїй кімнаті, але так міцно, аби прокинутися через десятки років.

"А нам?" - перепитав Шухір. Карлові-Йозефові цей Шухір ще від початку подобався менше. Тому своє портмоне з тисненням "GSCHNA-A-ASS!!!" він віддав не йому, а Душманові: "Вам". "Усі бабки?" - той спершу не зрозумів. "Я вам даю", - твердо пояснив Карл-Йозеф. Душман роззявився і застиг у нерішучості, але Шухір був меткіший: "Дає людина - бери. Шо дивишся як на вош?". Душман забрав портмоне. Карл-Йозеф простягнув руку в бік Шухіра. Він хотів отримати свою програну пляшку. "Я тобі понесу, - заспокоїв Шухір. - Ти можеш розбити". Карл-Йозеф подумав, що він має рацію. Зрештою, чому б не привести їх обидвох до пансіонату? У кожному разі буде з ким посидіти - навіть якщо там усі позасинали.

"Далеко тобі?" - спитав Шухір. "На Дзиндзул", - махнув головою вгору Карл-Йозеф, настільки різко, що окуляри замалим не зіскочили. Вони обидва присвиснули. "Хуйове місце", - сказав Душман. "Море по коліна", - заперечив Шухір. Карл-Йозеф здивувався, що навіть він знає про море, яке тут було мільйони років тому. "Так, моге", - підтвердив Карл-Йозеф і, зібравшись на силі, підвівся. Він подумав про туалет і став шукати мутнуватим поглядом той самий коридор. Але Шухір прочитав його думки і, також не зовсім твердо підводячись, процідив: "Надворі посциш. Треба йти". "Why not?" - скорився Карл-Йозеф, перевальцем рушаючи до виходу. Стоячи у дверях, він озирнувся на барову стійку. Йому здалося, що господар жахливо напружений. Чому вони так рідко посміхаються? Карл-Йозеф махнув на прощання (господар навіть не ворухнувся) - і ступив у ніч.

Вони йшли по одному дорогою над Потоком: Душман попереду, за кілька кроків від нього Карл-Йозеф, останнім брів, насвистуючи щось подібне на "чьотєнада", Шухір. Його тягнуло кудись убік, він часто зупинявся, відставав, роззирався по місячній пустелі і думав, як би нагріти цього лохуватого австралійця, щоб усе-таки не віддати пляшки.

Карл- Йозеф уже дорогою вирішив, що не стане затримуватися тут до неділі. Зійти на гору, випити все до дна, спакувати Klamotten -і назавжди. Але тут він подумав про фото, ну так, він залишав за собою право зберегти її маленьку фотографію, це був банальний паспортний знімок, бо сам він ніколи - жодного разу - не фотографував її, не знати чому. Продираючись крізь шум Потоку і шум у власній голові, Карл-Йозеф крикнув у Душманову спину: "Ти! Віддай!". Душман озирнувся і нічого не зрозумів. "Мій…, - наморщився Карл-Йозеф, гарячково пригадуючи слово. - Я тобі дав!". Він підійшов до Душмана з простягнутою рукою. "Ти шо?" - осік його Душман. Карл-Йозеф урешті згадав слово: "Кашельйок!". Це було неможливо - в такому жахливому шумі, з болем у грудях і в голові сформулювати довгу і нестерпно складну фразу про те, що там, у його портмоне, лишається її (кого - треба ще й це пояснювати!?) фотографія, він тільки забере фотографію й віддасть усе інше, він подарував їм ті гроші, йому не йдеться про них, але він не може віддати їм тієї фотографії.