Юрій Андрухович - Дванадцять обручів

Дівчина підвелася з колін і, розвернувшись до Карла-Йозефа виваленими з розхристаної сорочки грудьми, сіла на калорифер. "Будеш?" - запитала його без найменшої інтонації. Він наблизився до неї впритул, хоч звідкіля було йому знати, що це вже останній такий подарунок, але він з цілком захланним розпачем кинувся вимацувати її губами і пальцями, провалюючись язиком в її горілчану ротову порожнину, ніби і справді все це було для нього востаннє. Дівчина завовтузилася в його руках і розвела ноги, втискаючи його у себе. Він почав сповзати додолу, до нього зненацька дійшло, наскільки він, щиро кажучи, стомлений укупі з цим своїм величезним і нікому не потрібним членом, вона, мабуть, саме так усе і зрозуміла, бо попустила вузол - розімкнула замок ніг у нього за спиною і знову звела їх докупи, гладячи його бідну голову, точнісінько так, як це траплялося робити Ромі за інших часів і обставин. Отоді він і занурив голову в її коліна, і так забувся. Дівчина нечутно для нього вивільнилася і пропала.

І в цю хвилину чиясь рука почала все настирливіше термосити його за потилицю. Карл-Йозеф, не піднімаючи голови, стріпував її зі себе (і таким чином демонстрував Ромі, що вже не потребує її запізнілих ніжностей), але Рома не відставала, її долоня була велика і тверда, вкрита жахливо рапавою, шкарубкою шкірою, а пальці - товсті й короткі, отже, вмить переваливши за середину відстань між сном та явою на шляху до останньої, Карл-Йозеф усвідомив, що то ніяка не Рома, бо не може ж її долоня бути настільки по-чоловічому сильною й недоглянутою та й всі ці креми, що він їй дарував, де вони, де їхня благодатна дія?! Щойно тоді він урешті відірвав свою голову від липкої й зимної алюмінієвої поверхні.

За його столиком сиділо двоє лисих типів - тих самих, звичайно. Були приблизно одного віку, себто десь між тридцяткою й сороківкою, хоч у цій країні, як уже свого часу довелося Карлові-Йозефові спостерегти, досить легко помилитися, судячи про вік людини за її зовнішністю. Так от, зовнішність в обидвох була не найкраща. І - найголовніше - чому ці шкіряні кашкети на головах?

Карл- Йозеф виразно побачив усе це (і шкіряні кашкети, й цілком запухлі пики, і загалом зовнішність), як тільки одягнув свої, тепер уже двічі тріснуті, окуляри. Цього виявилося достатньо, щоб один із них, з гнилим зубом посередині рота, сказав: "Чуєш, земляк, по сто грам візьми!". Карл-Йозеф мовчав і дивився на обидвох крізь перекреслене тріщинами скельце. Вони йому не подобалися.

Їм його мовчання, здається, не сподобалось теж, бо другий, з татуйованими на пальцях дурницями, сказав трохи різкіше від першого: "Ти шо, тормоз? Візьми нам з Душманом по сто, поняв?". Насправді Карл-Йозеф не поняв нічого. Єдине, що він міг зробити, це знову замовити горілку. Він обвів поглядом приміщення - на цю годину вже цілком спорожніле і тихе. Хтось, щоправда, дрімав за стійкою - швидше за все, господар.

"Ви хочете… пити гогілька?" - запитав Карл-Йозеф. Лисі перезирнулися. Поки вони травили нову інформацію, Карл-Йозеф крикнув у бік бару своє "гогілька пгошу… тги гази!". Лисі перезирнулися ще раз, і той з татуйованими пальцями вирішив доз'ясувати: "Ти шо, фірмач?". Карл-Йозеф розумів, що йому йдеться про якусь фірму, вочевидь, він його з кимось плутав. Адже Карл-Йозеф жодного дня в житті не працював для жодної фірми, чим навіть пишався. Тому він лише заперечливо крутнув головою. "А хулі ж ти так говориш?" - запитав той з татуйованими пальцями. "З акцентом", - уточнив гнилий зуб. Карлові-Йозефові здалося, що він починає розуміти. "Я є іноземець, - пояснив він, чудом пригадавши, що їхньою мовою це називається іноземець. - Я є австгієць".

Підійшов той вовкуватий хлопець у бейсболці і поставив на стіл три склянки з горілкою. "І шашлик! - зажадав з татуйованими пальцями. - Один мені, один Душману". "Хто платить?" - не дався на понт у бейсболці. "Шухір, я шашлика не буду, я від м'яса вопше не пруся, ти ж знаєш!" - сказав з гнилим зубом. "Він платить", - показав на Карла-Йозефа татуйованим пальцем Шухір. І перепитав: "Правильно я кажу, земляк?".

Карл- Йозеф кивнув. Йому не хотілося починати суперечку з цими людьми. З усього було видно, що вони страшенні бідолахи, можливо, навіть якісь бездомні і, звичайно, голодні. Чому б не купити для них якогось їдла? І він почав пригадувати, як називаються всілякі тутешні страви, аби спробувати чогось для них замовити, однак нічого, крім як "Banusch ist eine typisch huzulische Speise", пригадати не міг. Але той у бейсболці вже однаково відійшов, тож вони просто взялися кожен за свою склянку. Карл-Йозеф простягнув її назустріч двом іншим, дзенькнуло скло, Душман скривив губи, вичавлюючи посмішку, Шухір навіть посмішки не вичавив.