Iван Бiлик - Меч Арея

Чи може таке бути? Адже гуни панували в Європi довгi столiття.

Вiдомо, що донька гунського царя, якого Аммiан називає просто Гуном, була одружена з датським королем Фродо III, а вiн, за хронологiєю Торфея, сiв на престол ще 222 року. Виходить, гуни вже були в Європi принаймнi з кiнця II сторiччя. Останнi ж згадки про гунiв стосуються не Аттiли, навiть не його синiв, а далекого вже нащадка Мундо, який служив при дворi iмператора Юстiнiана.

Звiдси виникає логiчне запитання: чи мiг такий могутнiй i вельми численний народ, який проiснував у Європi щонайменше чотири столiття, якому корився й сплачував данину цiлий континент, – не залишити по собi слiду?

Нi, це був би абсурд.

Нашi вченi, та й не тiльки нашi, стверджують, що пiсля Аттiли його iмперiя розпалася. Й це справдi так, але ж розпалась iмперiя, тобто вiдпала бiльшiсть колонiй та залежних племен i народiв, самi ж гуни не могли отак запастися в небуття!

Дiйсно, iсторiя знає чимало прикладiв, коли той чи той народ зникав номiнальне, вливши свою кров у кров сильнiшого. Так сталось iз галлами, з бiльшою частиною захiдних слов'ян, iз дакiйцями, якi в силу вiдомих обставин навiть називатися почали iменем своїх завойовникiв – римлянами ("румун" саме й означає "римлянин"); так вийшло нарештi й iз незчисленними племенами наших половцiв. Але ж галли полишили по собi величезний арсенал матерiальних пам'яток, хоч i втратили мову, а половцi, ставши компонентом iнших, у тому числi й української нацiї, вiддали нам тисячi й тисячi своїх слiв, майже всi рiчки та озера Лiвобережної України, Причорномор'я й досi носять тюркськi назви. А балки, а гори, а степовi пустелi та пiвпустелi! Про високi половецькi могили з оригiнальними пам'ятниками на них уже годi й казати: то релiквiї, якi красномовно свiдчать про те, що великий народ, хоч би в яку скруту силою обставин потрапив, – зникнути не може.

Вiддавна серед деяких iсторикiв усталилася думка, нiби прямими нащадками стародавнiх гунiв є угорцi. Воно й справдi заманливо: адже в Європi Угорщину називають Унгарiя (Hungaria), а державу Аттiли готськi iсторiографи звали Гунiгард або Гуналанд. Угорцi щиро повiрили в це, хоча й кажуть на себе «мадяри», й заходились посилено шукати пiдтвердження такої гiпотези. В похiд вирушило безлiч археологiчних експедицiй, якi завдались метою знайти бодай незначнi слiди легендарних гунiв.

Й хоча всiм вiдомо, що угорцi прийшли на свою теперiшню землю з угро-фiнського етнiчного материка в Приураллi через добрих чотири столiття пiсля смертi Аттiли, але думка про Угорщину як країну гунiв од багатократного повторення так укорiнилася, що лишається й досi якоюсь аксiомою (нiким, щоправда, не доведеною).

Висновок поки що може бути один: народiв-примар в iсторiї не було й не могло бути; якщо ж вони й є, то це плiд фантазiї, традицiя, яка тягнеться ще з сивих часiв Геродота. Iснують i iснували народи в плотi й кровi, й кожен був носiєм своєї, лише йому притаманної духовної й матерiальної культури, а все що стосується матерiального, – вiчне й незнищенне. Й коли ми не знайшли слiдiв Геродотом згадуваних амазонок, то це ще не означає, нiби їх не було, а просто ми не там або не те шукали.

На яких же широтах i меридiанах шукати гунiв? Чи вертатися знову назад у пiвпустелi Забайкалля та Монголiї, а чи продовжувати пошуки в тiй-таки Угорщинi, де ми блукаємо ось уже п'ятнадцять сторiч? I чи так уже старанно ми дослiдили всi вiдомостi про гунiв?

Далебi нi. Тим часом багато iсторикiв i дуже, й не дуже давнього часу спрямовували пошук таємничих гунiв у зовсiм iншому напрямку, нiж ми шукаємо зараз.

За свiдченням уже згадуваного Аммiана, готи дуже давно були знайомi з гунами, ще задовго до славнозвiсного Болiмира (чи Велiмира), який 376 року нiбито з'явився з-за Дону зi своїми ордами. Навпаки, гуни служили у вiйську готських конунгiв i навiть воювали проти своїх же одноплемiнцiв у тiй готсько-гунськiй вiйнi.

Вiзантiйський iсторик III столiття (третього!) Марцiан Гераклiйський пише, що обабiч Днiпра, за аланами, живуть так званi хоани. Отже, обабiч Днiпра, а не десь там за Доном, за Волгою чи в Середнiй Азiї.

Думки про те, що гуни споконвiку жили на наших землях, дотримували й вченi пiзнiших часiв. Услiд за Птолемеєм, який писав, що гуни, котрих вiн називав «хунами», мешкають на лiвому березi Днiпра; вслiд за Аммiаном та Марцiаном Гераклiйським такої самої точки зору дотримує й Адам Бременський – пiвнiчнонiмецький хронiст другої половини XI сторiччя: столиця Гунiгарду зветься в нього Хiвен . I якщо ця назва здається нам сумнiвною, то звернiмося до безпосереднього наступника й земляка Адама Бременського – Гельмольда. Цей iсторик, який жив у серединi XII сторiччя, в своїй фундаментальнiй працi «Хронiка слов'ян» неодноразово повторює, що всi слов'янськi землi, якi лежать на схiд вiд Данiї й славляться величезними багатствами, датчани називали колись Острогардом, а тепер, у його, Гельмольда, час, називають також Гунiгардом – через їхнє населення гунiв. Там умiщує вiн i гунську столицю, яка зветься Хуе .