Iван Бiлик - Меч Арея

— Речи, княже, – сказав i Харя Мурин, пiдсiвши до Борислава Борича. – Бо всi смо не вiчнi. Я як пiду до вдовицi котроїсь, то мовчу й нiкому не речу, а тодi роздумаю та й повiдаю все своїй Дарцi. Як забере мене Морана, то хай вiдає, за якi грiхи молити про мене Дажбога.

Iншим разом усi, може, й посмiялися б з неiснуючих походеньок сивого скомороха, але сьогоднi мовчали й тiльки дивилися Гатиловi в вiчi. Той закид Муринiв уколов князя, та вiн подумав, що став надто помисливим останнi днi, й несподiвано для всiх промовив:

— Пощо, речете? – Вiн зiтхнув. – Ми б могли смо здобути тодi Рим сулицею. Його здобували вже лiт тому сорок i чотири готи, роби нашi. А ми володiємо готами. Й вони нам дань оддають. Тож речу: могли смо вийняти Рим. Вiн був наш. А я-м помислив так. Нащо землi Руськiй Рим? Вона й так доволi земель має – нiхто не має стiльки: вiд Iтилю до Райни. Вельми многа держава є Русь. А чим тримається? Речи, Бориславе, чим?

Борислав засовався:

— Мечем Юра Всепобiдного…

Великий князь усмiхнувся:

— То є так, але… й не так. Бо Юр дає побiду тiльки тому, хто вмiє держати меч його. – Вiн пiдвищив голос: – Русi ворога треба!

Се було настiльки несподiвано, що всi аж роти пороззявляли. Гатило ж повiв далi:

— Ворога, що зможе тримати купи таку многу державу. Як ворога не буде, кожен князь i кожен болярин заспокоїться, й душу його пойме алчба велiя, й почне вiн скоса поглядати на сусiду свого, а той на нього, а другий на третього, й почнуть шматувати святе тiло землi Руської, й погине Русь, у прях межисобних котораючись. То як, зумiв єси, Боричу?

— Зумiв єсмь, Гатиле.

— А я-м ще не все повiдав. Були б смо взяли Рим – i мали б ще одного недруга, змiю в пазусi. Годi з нас i тих, що вже в пазусi нашiй. А Рим на нас алчбою не горить – не смiє. Вiн має свого першого ворога – готiв захiдних, i на готiв день по день зирить. А готи зирять на Рим. А коли вовки мiж себе гризуться – ведмедевi спокiйнiше жити. Коли б же-м гукнув до вас:

«Русини, ось наш Рим!», ви б сте взяли його. Й Рим був би наш, i готи б захiднi стали нашi… вороги! Зумiв єси, Боричу?

— Зумiв, єсмь, Гатиле! – вигукнув Борислав. – Усе-м зумiв тепер. Слава тобi, Гатиле!

— Слава кумирам руським, що напоумили мене тодi, – вiдповiв Великий князь. – Уся земля, яку греки називають Європою, платить нам дань. I так буде, поки Русь в однiй руцi тримати-йме Юрiв меч. I хай рятують нас кумири руськi вiд межисобиць i которань.

Бiльше Гатило не сказав нiчого, й над усiма столами висiла тиша, бо всi чули слова мудрого вождя свого. Тодi хтось устав i вигукнув на цiлий двiр:

— П'ю твою славу, Гатиле!

Й знявся такий гамiр, що, здавалося, годi його й угамувати.

— Слава Гатиловiї

— Слава!..

— Сла-а-а… Сла-а…

Коли зiйшов мiсяць, вiдуни почали ворожити Великому князевi та його нареченiй княгинi. Ворожили на вогнi, й на диму, й на трьох баранах, завчасно зварених, i всi вгадували довгi лiта й многi чада можеськi, й Гатило задоволене смiявсь, а княгиня Iладiка сором'язливо тупила зiр. Борислав Борич брав князя на кпини, бо закон не дозволяв говорити такi речi жонi, й Гатило реготав, i всi реготали, тодi Харя Мурин пiдвiв до Гатила старезну бабу:

— То є вiдьма вроча. Мовить, що вiдьмувала тобi, княже, як не був ще-с Гатилом. Признаєш?

Гатило вдивлявся в прадавню бабцю й не мiг пригадати, де бачив її й чи бачив узагалi.

— Не признаю, – вiдповiв вiн нарештi. Бабця прошамкала:

— А я-м не забула. Такий малий був єси й довгокосий. Я-м наврочила тобi тодi боятися жони й лука свого. Й там ще лугарi стояли!

— А-а! – згадав Гатило. – Пiд Витичевим?!

— Пiд Витичевим.

— Не справдились твої вроки, бабо. Мала хiть одна жона звести мене, та сама димом пiшла, а я-м як. був живий, так i досi!

Гатило реготав i сам собi дивувався, з якою легкотою згадує тi днi, бо то було майже неймовiрно. Таки ж угадала бабуся вiдьма, таки ж угадала, бо вiн i справдi тодi мало не звiвся, й то свята iстина, був би пропав, коли б не ласкавi кумири руськi.

Вiн гукнув Адамiсовi:

— Гречине! Дай бабi таке вiно, яке вона сама з тебе заправить!

I поки Адамiс Гречин iшов межи столами до нього, вiн кинув бабусi вiдьмi:

— Все-с провидiла. А лука я вiдтодi не ношу. Вже й стрiляти розiвчився-м. Хвала тобi, старице!

Адамiс потяг бабцю до княжих скiтниць, але вона не хотiла йти й не хотiла брати нiчого за своє вiдьмування:

— Стара-м, три чисницi до вiку, нащо менi твоє золото й серебло! Не маю хотi! А чарку випити до князя – вип'ю.

Їй налили, й вона почала смоктати крутий мед з позолоченої братницi.

— А ти, княже, з деревляної п'єш? – здивовано завважила вона. – Чула-м таке, та не йняла-м вiри. А тепер виджу. Й чара стоїть деревляна, й полумисок деревляний… Добре чиниш, княже. Алчба – то є перворiдний грiх.