Iван Бiлик - Меч Арея

Її почали благати, щоб поворожила й князевi, й їм, але бабця вiдмовилась:

— Уже не виджу рiз на руцi. А я-м тiльки по руцi вiдьмувала.

Богдан Гатило, раптом щось пригадавши, звернувся до старого конюшого Войслава:

— То не речеш менi, хто здогнав татя того Валтарiя!

Велiй болярин зам'явся:

— Не хтiв би-м ректи про се за столом весiльним, Великий княже…

— Пощо? Як гукають можа того?

— Лосько… – непевно вiдповiв старий конюший. – Мабути, Лосько. З Городища за Бiлгородом.

— З Городища?

Князь замислився. Йому пригадався Людота Коваль. Надто багато пов'язано було з тим Городищем, i вiн спитав:

— Тамтешнiй мiж як звався? Глiбом? Посадиш Лоська можем годованим у Глiба мiсто.

Войслав подумав щось сказати Великому князевi, та тiльки схилив очi. Лоськовi вже нi до чого була княжа ласка. Повертаючись тодi додому з городу Києвого, Лосько квапив коня. Й десь уже за Бiлгородом, казали, кiнь його на всьому скаку раптом перепнувсь об кимось загублену мотику й полетiв шкереберть. Лосько з несподiванки теж упав, i дуже невдало, навзнак, i додому його принесли на ряднi з перебитим попереком, хто й зна, чи виживе бодай…

Пiд опiвнiч дiви, жiнки та жони почали спiвати завiдної, усi повставали.

Полетiв сокiл, та й полетiв,

а й понiс пiд крилом чаєчку.

"Ой куди ж ти, соколе-княже,

Та чаечку несеш

Та вiдносиш?"

"Понесу я чаєчку-ворочаєчку

На гору високу,

На дуб тривеселий,

У гнiздо та у свое гнiздечко,

а дам їй обручальнеє колечко,

Та припну за нiженьку бiлу,

Щоб не полетiла…"

Дружки взяли молоду княгиню Iладiку попiд руки Й повели, накинувши їй довгий копринний полоток на голову, за ними сивi дружки повели нареченого можа помiж столами, попiд деревами до високого рiзьбленого ганку княжого хорому, й дiвчата спiвали й спiвали, й гайдарi до лускоту надимали свої гайди, аж очi їм рогом лiзли, й у пiсню вдиралися веселi вигуки, бо кожен або ж пережив у своєму життi таку хвилюючу мить, або ж мав незабаром пережити. Й Гатиловi здавалося, що дружки йдуть надто повiльно, мов знущаються з нього. В головi грав хмiль, а кров у жилах бурхала так палко й нестримно, що вiн забув i про свої лiта, й про сивi вуса та сивий оселедець i йшов, дивлячись поперед себе, де в гуртi жiн старiйших, своїх останнiх навчительок i напутниць дрiботiла в вузькому наволочному полоттi княгиня Iладiка.

Нарештi подолали високi сходи ганку, ввiйшли до сiней, освiтлених трьома свiчками, пiднялися на повершя й стали перед дверима спочивальнi. Жони щось прошепотiли княгинi, Борислав Борич штрикнув Гатила лiктем попiд ребра, й їх лишили самих. Сiни поволi спорожнялися, й тiльки коли останнi кроки затихли в нижнiх сiнях, Богдан одчинив дверi й попхнув туди молоду жону свою.

Iладiка стала посеред свiтлицi й задивилася на маленьке горiльце, що блимало й чадiло рижiєвою олiєю, лячно дослухаючись кожного кроку Гатилового. Князь пiдiйшов i взяв її за плечi, Iладiка здригнулася, мов то було якоюсь несподiванкою для неї, тодi вiдкинула з-перед очей копринний прозiрний полоток, обернулася до Гатила й мiцно обняла його тонкими руками за шию. Вуста її дихали жаром та острахом, i князь припав до них вустами, мов спраглий до чистого джерела.

За вiкнами свiтлицi гомонiло й вирувало. Весiлля не розходилось, усi чекали ранку, коли з опочивальнi винесуть бiлену проти ярого сонця сорочку нареченої жони, як свiдчення її дiвочої цноти й чистоти. То було теж суворим поконом землi Руської, але нi Богдан, нi юна красуня Iладiка про се не думали. Вони стояли посеред опочивальнi, щасливi й урочистi, й нарештi самi, й думали тiльки про себе, й лише раз у Гатиловiй головi промайнула думка; невже вiн, битий-перебитий, зранений-перепоранений старий мiж, здатний так покохати?

Вони повiльно пiдiйшли до розiбраного ложа, критого свiжими, аж рипучими вiд чистоти шкарубкими простиралами, й Iладiка сiла, склавши руки в пелену. Гатило дививсь на неї, таку схвильовану й любу, й теж не наважувався пiдiйти ближче, щоб не злякати необережним рухом те тремке й щемливе, що витало й над ними, й мiж ними, й у всiй напiвтемнiй спочивальнi.

Й коли Богдан урештi пiдiйшов до неї, напружену тишу мов розiрвало. Богдан iз Iладiкою з несподiванки аж сiпнулись. То був звук, наче хтось дуже, щосили вдарив пужалном по сухiй колодi.

Забобонний страх охопив князя. Вiн повiльно, мов по тонкiй кризi, запереступав до темної стiни, звiдки почувся таємничий ляскiт, Iладiка широко розплющеними очима дивилася на нього й нишком вiдхрещувалась од нечистої сили, як мала звичай робити се ще в дитинствi. Богдан Гатило нарештi пiдiйшов до стiни, лапнув рукою – й раптом болiсно скрикнув, тодi ще раз i ще, вже тихо, але ще моторошнiше. Тодi посунувся руками по стiнi й упав спершу навколiшки, далi й навзнак.